О чем життя це сон
Проблематика та поетика драми «Життя це сон»
«Життя є сон» (1635)
Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади
Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.
Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.
Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.
Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.
В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.
Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:
Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья
Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья
Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.
Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.
Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.
Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти
В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.
Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.
Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».
Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.
Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».
Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.
Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.
Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.
Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»
С веселостью, и пышной, и беспечной,
Цветы проснулись утренней зарей.
Настала ночь, и вот, с холодной мглой,
Их сон объял, непробудимо вечный.
В них с золотом и с белизною млечной
Играла злость радужной игрой.
И тускло все. Вот лик судьбы людской.
Так много день уносит быстротечный.
С рассветом ранним розы расцвели
И умерли: в одной и той же чаше
И колыбель и гроб себе нашли.
Так точно мы, рожденные в пыли,
В единый день свершаем судьбы наши:
Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.
“Життя є сон”: аналіз п’єси Кальдерона
«Життя є сон» («La Vida es sueco») – «комедія» Педро Кальдерона. Була поставлена у 1635 р Опублікована в «Першої частини комедій» Кальдерона 1636 р.
Драма Кальдерона сходить до «Повісті про Варлаама і Йосафата», в свою чергу трансформувалися в християнському ключі життєпис Будди. Побоюючись гороскопу сина, цар укладає принца в вежу, з якої той, однак, виходить на свободу і пізнає суєтність буття і справжню свободу – свободу духу. В Іспанії в XIV в. Хуан Мануель в «Книзі про стани» з’єднує цей сюжет з мотивом «сплячого, який прокинувся і не може відрізнити сну від яви»: людину присипляють, переносять до палацу, де з ним поводяться як з принцом, а потім повертають на колишнє місце. При складанні генеалогії героїв п’єси автор, ймовірно, користувався романом Суареса де Мендоси «Eustorgio y Clorirena, historia moscovica», що відбив події смути в Московському царстві (таким чином, діючі особи «комедії» в числі історичних прототипів мають Басилио – Василя Шуйського, Сехисмундо – польського короля Сигізмунда III, а Астольфо – королевича Владислава).
«Життя є сон» Кальдерона прийнято вважати зразком специфічного типу «тематичного побудови» тексту, характерного для XVII ст. в цілому і іспанського театру зокрема. Смисловий центр дії становить якась тема-ідея (А.А. Паркер) – в даному випадку вона винесена в заголовок п’єси – і все повороти сюжету, мотиви поведінки персонажів і навіть їх характери працюють на найбільш повне розкриття цієї ідеї. Тема ця, поряд з темою «весь світ – театр», є одним з найбільш популярних загальних місць епохи бароко. Ключем до символічного плану п’єси зазвичай називають «міф про печеру” Платона. У сьомій книзі «Держави» розповідається про людей, які все життя проводять у темній печері, в яку проникає лише вузький промінь світла. Вони повернені до джерела світла спиною і не можуть озирнутися через сковували їх ланцюгів. Звикнувши приймати за дійсність гру тіней на стіні, вони відмовляються вірити своєму побратиму, що побував на волі. Тому, коли Сехізмундо на початку п’єси виходить з темної вежі в звіриних шкурах і ланцюгах, зрима відсилання до античного тексту негайно задає алегоричне прочитання дії. У цьому контексті падіння Росаури з коня, наприклад, має бути однозначно прочитано як знак її гріхопадіння. Разом з тим, алегоричне значення ланцюгів на Сехізмундо близько до платоновскому, але вбрання зі звіриних шкур надає їм новий відтінок: ланцюги символізують пута плоті і земного існування, а шкури – звірине єство людини. Тьма, навколишнє героя, в повній згоді з Платоном, означає неосвічений розум.
Шлях Сехізмундо – шлях пізнання ілюзорності земного буття: потрапивши вперше до палацу, він веде себе відповідно до своєї звірячої натурою, для нього немає іншого закону, крім його бажань. Апогеєм «звірств» Сехізмундо стає безглузде вбивство слуги, якого він кидає в море, тільки щоб показати, що він сміє це зробити. Повернений в вежу, герой усвідомлює хиткість кордону між дійсністю і сном, ефемерність земного існування, і знову стаючи принцом він прагне поводитися так, щоб було не страшно прокинутися.
Інші персонажі п’єси «Життя є сон» Кальдерона доповнюють і поширюють аспекти теми, заявлені в образі головного героя. Не тільки пристрасне, тварина початок приводить людину до помилок: Басилио, що покладається на один тільки людський розум, помилився і згрішив нітрохи не менше Сехізмундо, яка вперше потрапила до палацу. Керуючись одним тільки гороскопом, він прирік свого сина на тваринне існування, забувши надзвичайно популярну в ту епоху формулу: «зірки вказують, але не беруть верх», що означала, що людина, завдяки дарованої йому свободу волі, може боротися з несприятливим розташуванням зірок. І дійсно, пророкування зірок повністю збувається, але сенс його виявляється протилежним тому, який побачив Басилио, що не згадав про те, що світом правлять не зірки, а Божественне Провидіння.
Росаура, чия доля багато в чому паралельна долі Сехізмундо, поширює і розширює трактування земного, ілюзорного існування. Ця дама нітрохи не звіроподібного, але вона – полегла жінка, одягнувшись чоловічий одяг і намагається самовладно, своїми силами змінити долю. Звичайно, обраний нею шлях хибний, але, проходячи його, вона вносить дуже важливий відтінок в смислове палітру п’єси. З нею в драму входить традиційний для іспанського театру епохи бароко мотив боротьби за любов і щастя, крізь призму якого ледь не автоматично переломлюється реальність на підмостках. Це означає, що глядачами тієї епохи ця лінія дії, який би штучної вона не здавалася нам, сприймалася як «жива» і «життєва». До того ж, в знаковому і умовному світі іспанського театру, фінал історії Росаури слід визнати щасливим. А значить, цією лінією Кальдерон показує, що мріяти треба і іноді не страшно навіть повністю віддатися сну. Хоча життя – це сон, але для сплячого вона абсолютно реальна і іншої реальності він не знає.
Досить жорстокої демонстрацією того, що трапляється з людиною, що побажали ухилитися від сну життя, стає доля слуги Кларін: вирішивши поспостерігати за тим, що відбувається з боку, уникнути участі в подіях, він негайно гине. Життя дане людям тільки як сон, і щоб жити треба мріяти.