Особливості драми життя це сон
Філософська драма «Життя – це сон»
У п’єсі «Життя — це сон» утілені провідні світоглядні та художні принципи й риси бароко. Передовсім це необмежена універсальність, космічні масштаби, якими вільно оперує Кальдерой. Так, змальовуючи жахливе затемнення Сонця (як зловісне віщування, лихий знак), що було якраз у день народження Сехисмундо, пензель художньої уяви драматурга робить воістину грандіозні мазки, призначаючи на роль акторів у цьому космічному спектаклі Сонце, Місяць і Землю:
. Кров ллючи, стялося Сонце
З Місяцем в жахнім двобої.
За бар’єр обравши Землю,
Двоє світичів небесних
Бились, промені схрестивши,
Як на шаблях величезних.
Цього ж дня, що з болю корчивсь,
Жару сонячного повен,
Сехисмундо народився.
І в знаменитих пишних барокових метафорах теж відчуваються якісь космічні виміри: «Видніє карта світу в осіянні, / Адже Земля — це тіло, /Вогонь — то серце, що затріпотіло, /Дихання — вітер, море — біла піна, /1 весь цей хаос бачу я, людина, / (Бо тілом, піною й душі горінням — /Це моря, вітру і Землі створіння)». Подібне бачення нашої планети знаходимо в прадавніх міфах різних народів світу, наприклад у троянському циклі еллінських міфів, з якими ви ознайомились у восьмому, класі, — згадаймо скаргу ЗемліГеї на те, що люди дряпають її тіло плугами, яка підштовхнула її онука Зевса до розв’язання Троянської війни.
Цікавою є наявність у творі іншої улюбленої метафори бароко — «життя — це театр», як мовилося, суголосної написові на театрі Шекспіра «Глобус»: «Увесь світ лицедіє». У Кальдерона читаємо подібну думку: «Хай на сцені у просторім / Цім театрі світовім / Вже в оформленні новім /Розіграється картина, — / Помста Сехисмундосина/Із тріумфом бойовим».
Часто відзначуване дослідниками прагнення вразити читача, подіяти на аудиторію, підкорити її своєму впливові притаманне мистецтву бароко, відчутне в драмі в тому, що звичайні слова часто замінюються надмірно пишними розгорнутими метафорами. Так, на самому початку твору звертання Росаури до свого коня, яке могло б уміститися в коротку фразу: «Куди ти поспішаєш, мій коню?», перетворюється на пишний, пафосний монолог: «О гіппогрифеі ярий, / Який примчався вітрові до пари, / Куди на горе наше, / Безлуска рибо і безкрилий пташе, / Мій коню, в шалі тому / По лабі ринту2 плутанім, крутому / Цих скель стрімких і голих / Летиш крізь зарості, немов на сполох?» Причому суто в інформативному плані така заміна абсолютно нічого не дає, це декоративний, «заворожуючий» читача художній прийом, який до того ж уповільнює читання і десь навіть спантеличує його, бо це справжнісінька загадка. Проте це і є виявом поетики бароко.
Сприяє популярності твору Кальдерона й афористичність його мови. Мудрі життєві повчання подані в досконалій формі: «Хто від біди біжить — біду зустріне»; «Що зберігав я, те і змарнував»; «Хто від смерті утікає, той скоріш її знайде»; «Зрадник більше не потрібний в час, коли минула зрада» і т. п. Треба підкреслити й поетичну майстерність Кальдерона. Його вірші довершені, вони є взірцем іспанського віршування. Недаремно ж знаменитий іспанський поет Ф. Г. Лорка захоплювався ними.
Як бачимо, Кальдерон порушував загальнолюдські, «вічні» проблеми: хто така людина в цьому світі? Чи може вона впливати на свою долю? Чи може збезчещена людина вважатися людиною? Чого в людині більше — божественного чи тваринного? Як їй не перетворитися на звіра? Щодо останнього питання, то воно є основним і в XX столітті, коли людство розділилося на тих, хто разом зі своїми приреченими учнями добровільно йшов до побудованих фашистами газових камер, і тих, хто прирікав мільйони собі подібних на вогнища бухенвальдів і хіросім. Хоча всі вони народжені людьми. Отже, драма Кальдерона є актуальною і нині.
Якось один митець сказав, що видатний іспанець Мігель Сервантес перебуває на небі поряд із престолом самого Бога і донині з лагідною сумною усмішкою чекає, хто ж із людей нарешті посправжньому зрозумієрозгадає його роман «Дон Кіхот».
Нікарагуанський поет Рубен Даріо так само уявив собі іншого іспанця, їїедро Кальдерона, якому присвятив вірш:
З Ваших слів «життя — це сон»
Бачу я, що доброчинна,
Мудра й знаюча людина
Ви, дон Педро Кальдерон.
Тож, віддавши свій поклон,
Я скажу Вам, як нікому,
Що життя не сон, і тому
Ви кпите звідтіль, мастак,
З тих, хто каже, що це так
В світі нашому малому.
Переклад М. Литвинця
Як зазначалося, мистецтву бароко притаманна схильність до вживання антитези, «поетика контрастів». У драмі «Життя — це сон» наявна ціла низка стрижневих антитез (утілених переважно в антонімічних парах), які пронизують увесь текст твору: «людина — звір»; «свобода — неволя»; «добро — зло»; «палац — вежа»; «життя — смерть»; «колиска — труна» і т. п. Остання антонімічна пара у творах Кальдерона особливо значуща. Колиска (як символ початку людського життя) і труна (як символ його кінця) є улюбленою емблемою бароко й особливо його драматургії. Так, під час вистав п’єс Кальдерона з одного боку сцени часто виставляли колиску, а з іншого — труну як алегорію життєвого шляху людини (від початку до кінця — від колиски до труни — від «А» до «Я» — від «альфи» до «омеги»).
Наступною рисою драми «Життя — це сон» є вміле використання традицій і здобутків світової літератури й культури, з якою Кальдерон був добре обізнаний. Його твір інтелектуальним, у ньому вільно обігруються мотиви світової міфології та літератури. Так, слугу, який потонув, бо його викинув у вікно Сехисмундо, Кларін порівнює з персонажем еллінської міфології Ікаром, який упав у море, коли сонце, до якого від надто наблизився, розтопило йому крила, зліплені Дедалом із воску.
Следующее сочинение из данной рубрики: Жанрова своєрідність п’єс Кальдерона
Особливості драматургічної манери П. Кальдерона. Бароковий символізм у драмі Кальдерона «Життя – це сон»
Верховим явищем іспанського барокко по праву вважається творчість великого драматурга дона Педро Кальдерона де ла Барка Энао де ля Барреда-и-Рианьо (1600-1681). Життя цієї людини спочатку не передвіщала ніяких розчарувань. Вона була повна змісту й щастя. Хлопчик одержав виховання в єзуїтській колегії в Мадриді. У п’ятнадцять років Кальдерон – студент університету в Саламанке, де він вивчав богослов’я, філософію, право.
Славу драматурга він придбав з 1619 року. Його помітила великий Лопе де Вега, за дружбу з яким учені називають ім’я Кальдерона серед драматургів школи Лопе. Кальдерон був переконаним католиком, по своїх політичних поглядах він – прихильник королівської влади й станової держави.
Кальдероновская філософія глибоко песимістична. Всесвітній хаос і життя людська представляються йому те шумним ярмарком, на якій по дешевці розпродаються суєтні блага, то театром, на підмостках якого безглузді актори грають бездарну п’єсу, то мандрівкою в мороці, кінцевий пункт якого – смерть».
Драматургія Кальдерона будується на протиставленні повсякденного й виняткового, світла й тіні, земного й небесного. У пошуках змісту земного буття драматург перебував постійно. Його настрою й думки повною мірою відбила філософська драма «Життя є сон» (поставлена на сцені в 1635 році). Тема «життя – сон» повторена в багатьох драмах Кальдерона: «Життя є сон» (ауто), «Диявол садів», «Дочка повітря», «Ланцюга диявола», «Аполлон і Климена», «Луна й Нарцис» і др.
У драмі «Життя є сон» дія відбувається в Польщі. І це не випадково, тому що Польща занадто вилучена від Іспанії, щоб глядач міг визначити, що в п’єсі реально, а що суперечить дійсності. Користуючись цією обставиною, Кальдерон уводить у драму ще одного представника далекої країни – герцога Московського. Умовність місця дії звільняла художника від необхідності бути достовірним в описі подій і, не ризикуючи бути обвинуваченим в історичній неточності, давала йому можливість втілювати на сцені свої ідеї. Кальдерон чітко вишиковує концепцію добутку, що протистоїть ренесансній концепції миру й людини. Зміст і стиль драми визначає вже назва, що складається з метафори «життя є сон». Вона наповнює філософським змістом весь зміст дії й виступає як принцип життя, її своєрідного символу.
Водночас це твір алегоричний, адже життя Сехисмундо можна розглядати як алегорію (інакомовлення, паралель) життя людства — пошуки свого місця у світі, намагання розібратися в мотивах своїх і чужих учинків. Та й сама типова для бароко формула «життя — це сон» може розглядатися і як метафора, і як алегорія (лис — це хитрість, а життя — це сон).
Король Басиліо довідається із пророкування, що повинен загинути від руки свого ще не породженого сина. Турбуючись про майбутнє, він приймає жорстоке, але, на його думку, єдино вірне рішення – у горах будується вежа, у якій назавжди поселяється спадкоємець престолу. Тут він до кінця днів своїх буде прикутий до стіни щоб уникнути неприємних наслідків пророкування.
Сехісмундо – людина, тому що мислить, почуває, але в той же час він – звір, яким рухають тваринні страсті. Він сам так говорить про себе випадково виявила його Росауре.
Уже в першій хорнаді Кальдерон ставить головне завдання своєї драми – вирішити, що є людина. Знаменитий монолог Сехисмундо виявляє сміливість думки автора, що фактично заперечує вердикт батьків церкви про незначності людини.
І в такій постановці питання Кальдерон – послідовник гуманістів, але в рішенні поставленого завдання драматург виступає як носій релігійної ідеї, що затверджувала низовина й гріховність людської природи.
Рух сюжету пов’язане з тим, що король Басилио вирішує перевірити пророкування. Він хоче випробувати, чи може зм’якшитися доля, якщо людині хоч почасти зуміти відректися від себе.
Так пояснює король свій задум Клотальдо. Надія на краще не виправдалася, так це й неможливо, оскільки сам драматург звертає увагу глядача на «звероподобность» Сехисмундо вже на початку дії. Опам’ятавшись, спадкоємець трону проявляє свою неприборкану дику енергію, тваринну пристрасть і злість. Ще до початку випробування на звання людини Сехисмундо визнавався, що вдячно Небу за позбавлення його волі – «а то я встав би зухвалим велетнем». І тепер це підтверджується. Однак у другій хорнаді Кальдерон пропонує глядачеві відповістити на запитання, у чому причини такого дикого й неприборканого, жорстокого поводження Сехисмундо, хто винуватий у тім, що юнак з’являється саме таким. Драматург у всьому винить короля Басиліо, що не повірив у сина, але подчинившегося пророкуванню. Пряме обвинувачення кидає батькові син. Спочатку він кипить від гніву, довідавшись про своє царське походження, називає Басилио безчесним, зрадником, а потім відкидає свого батька.
У жаху Басиліо викликує: «Ти варвар дерзостний. / Свершилось… Ти гордий, возлюбивший зло». Поводження Сехисмундо доводить це. Природа не заклала в Сехисмундо добро. Драматург постійно підкреслює й у визнаннях принца, і в оцінках його навколишніми, що він одночасно й людина й напівзвір. Подальша дія покликана підтвердити думка про людину як істоті небезпечним, егоїстичному, злом. Так, Сехисмундо викидає з балкона слугу, якого порахував дурним, зазіхає на честь Росаури, намагається вбити Клотальдо, вступившегося за фрейліну.
Проблематика та поетика драми «Життя це сон».
«Життя є сон» (1635)
Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади
Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.
Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.
Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.
Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.
В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.
Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:
Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья
Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья
Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.
Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.
Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.
Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти
В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.
Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.
Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».
Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.
Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».
Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.
Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.
Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.
Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»
С веселостью, и пышной, и беспечной,
Цветы проснулись утренней зарей.
Настала ночь, и вот, с холодной мглой,
Их сон объял, непробудимо вечный.
В них с золотом и с белизною млечной
Играла злость радужной игрой.
И тускло все. Вот лик судьбы людской.
Так много день уносит быстротечный.
С рассветом ранним розы расцвели
И умерли: в одной и той же чаше
И колыбель и гроб себе нашли.
Так точно мы, рожденные в пыли,
В единый день свершаем судьбы наши:
Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.
Бароко як напрям у літературі та мистецтві Европи 17 ст.
2. Соціокультурна ситуація у Європі 17 ст.
3. Світоглядні позиції бароко.
4. Специфіка естетики і поетики бароко.
5. Жанрова система барокової літератури.
Поняття «бароко».
«XVII століття» — не календарне поняття з 1600 по 1700 р., а визначення самостійної епохи, що має у різних країнах різні хронологічні рубежі. Це початок літератури Нового часу, наступного історико-культурного етапу після античності та Середньовіччя, перехід від середньовічної цивілізації, у рамках якої залишалася культура Ренесансу, до цивілізації нового типу.
У 17 ст. Європа вступає у нову культурно-історичну добу – вік Бароко. Поняття бароко включає в себе кілька значень:
1) Бароко як світорозуміння та світовідчуття, пов’язане зі специфічним розумінням світу і місця людини в ньому в новий історичний час, що прийшов на зміну Відродженню. В цьому сенсі ми говоримо про «барокову людину», яка у своїх життєвих цілях, почуттях, думках і поведінці відбиває неповторність нової доби; така людина стає персонажем мистецтва;
2) Загально мистецький стиль (стильова система) бароко, який відобразився в літературі, образотворчих мистецтвах, музиці й театрі;
3) Літературний напрям бароко, в який включають літературні явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).
Слово «бароко» походить від португальської назви «perrola barroca» (перлина чи мушля з перлиною незвичної, неправильної форми). Це слово почали вживати в Італії щодо архітектури і образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесанс. Як мистецтвознавчий термін «бароко» узаконили Якоб Буркхард і Генріх Вьольфлін у другій половині 19 століття. У 20 столітті термін «бароко» поширили на інші види мистецтва 17 століття – музику, літературу тощо.
Твір на тему: «Життя – це сон» за однойменною п’єсою Педро Кальдерона
Педро Кальдерон вважається засновником нового літературного жанру: релігійно-філософської драми. У своїй п’єсі «Життя — це сон» він проявив себе ревним католиком, адже наголошував на зверненні бажань та прагнень людини до Бога, на необхідності упокорення людської гордині та інших негативних рис.
Людині, на думку драматурга, тільки здається, що її бажання та воля здатні якось змінити її долю, а насправді люди абсолютно безпорадні перед Божою волею. Тому життя людини ілюзорне і примарне, воно подібне до сну чи театру, а ніяк не реальності. Єдине, що залишається людям, — це приборкати свою бунтівливу вдачу і прийняти визначену наперед долю.
Очевидно, для драматурга важливо було показати, що життя на кшталт сну допомогло головному герою драми Сехісмундо морально очиститися. Усвідомивши, що все, чого можна досягти і отримати шляхом насильства примарне, герой збагнув, що насильство й зовсім зайве, що сприяло вибаченню ним батьків. Зробивши це, Сехісмундо дивовижним чином досяг слави і влади, про мізерність яких він ще донедавна розмірковував.
Драма Кальдерона наскрізь алегорична, тому взаємини між Сехісмундо і Басиліо можна вважати ідеальною моделлю взаємодії між людиною і Всевишнім. Окрім алегорій, у своєму творі драматург використовує тонку іронію, ще один поширений для доби бароко літературний прийом. Достатньо згадати поведінку Сехісмундо при першій появі у палаці, коли принц мало не збезчестив Росауру, погрожував Астольфо і викинув з вікна слугу. Це доводить, що в чіткі розрахунки можуть закрастися помилки, іноді досить небезпечні, як похибка в гороскопі, через яку король ледь не згубив свого сина. Сліпий через свою непохитну віру в знамення, Басиліо просто забув, що за християнським вченням світом править Боже провидіння, а ніяк не зірки:
«Ніхто не може долі відвернуть,
Бо все, як визначено, так і плине;
Те, чому буть, того нам не минуть,
І станеться, що статися повинне».
Водночас драма «Життя — це сон» — це соціальний твір, в якому становлення особистості головного героя, його моралі і власного «я» відбувається через усвідомлення людиною своєї відповідальності перед іншими. У своїй драмі автор запропонував якщо не програму формування ідеального короля, то принаймні повчальну картину його розвитку і самовиховання.
Філософські ідеї, які озвучують персонажі твору, втілені через уподібнення реальності та ілюзії, через зіткнення свідомості та підсвідомості. Через образ сну Кальдерон розкриває цілу низку тем. Це відносність життєвих цінностей, вини і спокутування, батьківського та васального обов’язку, честі та милосердя, волі і швидкоплинності часу, які тісно переплетені у драмі.
Розділ «4. Творчість Кальдерона — вершина літературного бароко. Драма «Життя — це сон». Художні особливості драматурги П. Кальдерона»
Ви є тут
Слава Лопе де Веги промайнула незабаром після його смерті. Припинилося видання його творів, постановка його п’єс, ім’я його все рідше звучало з народних вуст. Суворий період феодально-католицької реакції настав в Іспанії. Життєрадісний талант поета був вже більше не потрібен. Кумиром Іспанії став Кальдерон — похмурий та понурий поет.
Кальдерон, безумовно, — талант значно меншої яскравості, ніж Лопе де Вега. Йому далеко до тієї високої реалістичної майстерності, якої досяг його попередник, однак він змусив зазвучати такі струни у своїй поетичній лірі, які на той час більше за все хвилювали його сучасників.
Кальдерон, щойно з’явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя — миттєве, роки — всього лише мить, від колиски до могили — тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить.
Дон Педро Кальдерон де ля Барка народився у Мадриді 17 січня 1600 року у родині незаможного дворянина, змушеного через бідність працювати у Раді (міністерстві) з фінансів. Початкову освіту Кальдерон отримав у єзуїтській колегії у Мадриді. Після її закінчення продовжив освіту в університетах Алькала і Саламанки, де вивчав богослов’я, схоластику, філософію і право. Але схоластичні вправи не викликали, вочевидь, особливого захоплення у темпераментного молодого іспанця і, закинувши навчання, близько 1619 року він повернувся до Мадрида з тим, щоб знайти справжнє своє покликання, яким, починаючи з цього часу на все життя, стане для нього театр, сцена.
Юнак не жартома захопився поширеними на той час літературними змаганнями, у яких брали участь знані і шановані майстри сцени, які користувалися неабиякою популярністю як серед простих, так і вельможних іспанців. А невдовзі і сам Кальдерон уже дебютував у одному із таких змагань — і доволі успішно. У 1622 році він брав участь у змаганні поетів на честь свята святого Ісідора. Його помітив і відзначив своєю похвалою сам Лопе де Вега. Можливо, саме ця обставина стала початком блискучої театральної кар’єри Кальдерона і спонукала його до серйозних занять сценічним мистецтвом. Через рік з’явиться його перша п’єса «Кохання, честь і влада». З 1625 року Кальдерон уже входить до числа головних постачальників п’єс для придворного театру та ауто
(одноактних драм релігійно-дидактичного характеру) для церковних вистав. Здавалося б, тепер справи Кальлерона мали піти блискуче, і так воно, очевидно, і було б, якби не запальний характер поета, який у сполученні із природною неврівноваженістю південного темпераменту утворював просто-таки вибухонебезпечну суміш. Шпагою уславлений драматург володів анітрохи не гірше, ніж пером, а привід відчути себе ображеним знаходив із неймовірною легкістю, тому кривавим сутичкам і дуелям, у яких брав участь Кальдерон та його брати, не було кінця. Інколи справа набувала надто серйозного характеру. Братам доводилося навіть продати батьківське місце у міністерстві фінансів з тим, щоб покрити рахунки в суді після чергової дуелі одного з них. Під час іншої сутички, у якій було важко поранено брата Кальлерона, поет, переслідуючи кривдників, разом із друзями увірвався до одного з католицьких монастирів, порушивши таким чином, право церковної недоторканності, що могло мати вельми серйозні наслідки, — і мало б, якби не високопоставлені покровителі драматурга.
Незважаючи на різко неприйнятне ставлення до Кальлерона з боку єзуїтів, у Іспанії все ж було чимало освічених і впливових осіб, які розуміли справжню ціну його таланту. Суспільні позиції Кальлерона ще більше зміцнились у 30-роках XVII століття. У 1635 році помирає «патріарх» іспанської драматургії Лопе де Вега, і того ж року Кальдерон отримує звання придворного драматурга, формально і по суті (з огляду на рівень і популярність його п’єс), посідаючи роль першої персони в іспанському театрі. Цей неофіційний статус Кальлерона невдовзі підтверджує і сам король Іспанії Філіпп IV, який на знак своєї високої уваги подарував драматургу звання лицаря і орден Сант-Яго.
Протягом 1640—1642 років Кальдерон брав участь у війні Іспанії проти Франції, а також у придушенні повстання в Каталонії. Є відомості, що в архівах навіть зберігається документ, який засвідчує мужність та хоробрість Кальдерона, виявлену у ході цих кампаній.
З 1651 року, паралельно до театральної, Кальдерон робить і церковну кар’єру. Він приймає сан священика, а ще через деякий час отримує посаду почесного капелана (духівника) короля Філіппа IV.
Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п’єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).
Світські п’єси, які складають основну частину драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:
1. Комедія (була дуже популярною серед митців бароко). В центрі комедій Кальдерона, як правило, тема кохання, за сюжетним типом більшість з них належить до так званих «комедій інтриг» (тобто п’єс, сюжет яких будується на швидкій і несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До найбільш вдалих комедій Кальдерона належать п’єси «З коханням не жартуй» (1627), «Дама — невидимка» (1629), «Сам собі охорона» (1635), «Не завжди довіряй гіршому» (1650) та ін.
3. Морально-філософські, релігійні драми (у цих драмах знайшли свій яскравий вираз і далеко неоднозначну інтерпретацію основні ідейні постулати та релігійно-філософські проблеми епохи контрреформації та бароко). У цих драмах відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальлерона та його сучасників. До цього типу належать п’єси Кальдерона «Стійкий принц» (1628), «Поклоніння хресту» (1630—1632), «Чудодійний маг» (1637), «Чистилище святого Патрика» (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п’єса європейського бароко — морально-філософська драма «Життя — це сон».
П’єса «Життя це сон» написана Кальдероном у період між 1632—1635 роками. На сцені вона вперше поставлена у Мадриді у 1635 році, а через рік, у 1636 році, була опублікована у книжковому варіанті.
«Життя це сон»
Фабульний зміст п’єси досить простий. У відповідності до астрологічних пророцтв, Сехізмундо, який народився у сім’ї польського короля Базиліо, повинен в майбутньому стати страшним і зловісним тираном. Його свавільні і необдумані вчинки мають привести до загибелі польської держави і смерті батька-короля.
Поразмыслив, я понял ясно.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія зарубіжної літератури XVII—XVIII століття» автора Г.Й.Давиденко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4. Творчість Кальдерона — вершина літературного бароко. Драма «Життя — це сон». Художні особливості драматурги П. Кальдерона“ на сторінці 1. Приємного читання.