Остап вишня сон на користь
СОН НА КОРИСТЬ. ДПА 4 клас 2016. Читання. Н.Я.Походжай. В-цтво «Богдан»
1. Де жив чорнявий хлопчик?
А у селищі Чудовому Прекрасного району Ясної області
Б у селищі Ясному Прекрасного району Чудової області
В у селищі Прекрасному Чудового району Ясної області
Г у селищі Чудовому Ясного району Прекрасної області
2. Яким був хлопчик?
А неслухняним В прегарним
Б ввічливим Г слухняним
3. Що найкраще вдавалося хлопчику?
А вчитися В допомагати мамі
Б стріляти з рогатки Г бути ввічливим
4. Кого ображав чорнявий хлопчик?
А котів, собак і синичок В котів, собак і горобців
Б собак і горобців Г котів і горобців
А Іван Крилов В Остап Вишня
Б Леонід Глібов Г Езоп
6. Який сон бачив хлопчик?
А веселий Б чудовий В прегарний Г дивний
7. Випиши з тексту речення, в якому йдеться про ставлення хлопчика до котів, собак і горобців.
Прегарно стріляв він із рогатки в котів, собак і про горобців не забував.
8. Запиши, що пообіцяв хлопчик мамі, коли прокинувся.
Хлопчик пообіцяв мамі не стріляти більше з рогатки, слухатися дорослих, добре вчитись, стати ввічливим і нікого не ображати.
9. Поясни, кого називають бешкетником.
Бешкетниками називають тих, хто любить пустувати, своїми пустощами завдає шкоду, ображає інших.
10. Поєднай відповідні частини прислів’їв.
Літо дає коріння, тобі не буде зле.
Більше роби така й кара.
Не губи живе, а осінь — насіння.
Який учинок, та менше говори.
Літо дає коріння, а осінь — насіння.
Більше роби та менше говори.
Не губи живе, тобі не буде зле.
Який учинок, така й кара.
11. Запиши свою пораду хлопчикові.
Треба бути людяним, уважним до людей і милосердним до тварин. Не можна робити нікому шкоди. Треба позбуватися поганих звичок. Старатися добре вчитися. Своєю поведінкою не засмучувати нікого.
12. Поміркуй і запиши, чому твір Остапа Вишні «Сон на користь» має таку назву. Запропонуй свій заголовок до прочитаного твору.
В оповіданні «Сон на користь» розповідається про неслухняного хлопчика. Напевно, він таким і залишився, якби не дивний сон. Він побачив націлену на нього рогатку у лапах рябого песика та велетенського кота, розлючених горобчиків. Зрозумів, що завдавав біль тваринам.
Дуже цікаво, що сон приснився на Новий рік. У цей час усі чекають подарунків, здійснення бажань. Напевно, мама хлопця дуже хотіла, щоб він став чемним. Тому твір можна назвати «Сон у новорічну ніч», «Повчальний сон».
Ведмідь
Остап Вишня
Ведмiдь у нас на Вкраїнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.
Були б ведмедi, — довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь — звiр великий i реве: може перелякати.
Один мiй приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю, колись дiстали таку телеграму аж iз Вологодської областi — «Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зггг приїздiть негайно. » — довго вдивлявся у ту телеграму й каже:
— Ти як знаіш, а я не поїду. Я — на бекасика люблю, бекасик — пташка сумирнепька, — вона не реве i скальпiв iз людини не здiймаі. А ведмiдь — воно дуже велике й дуже буре, а снiгу там багато: не втечеш! Не поїду я!
Не поїхали ми вдвох.
Ведмедi бувають бурi, i сiрi, i бiлi.
Бурi — ревуть по лiсах, починаючи з Брянщини..;
Сiрi звуться — «грiзлi», вони, спасибi їм, водяться досi-, далеко.
А бiлi — тi у полярних морях та океанах, i далеко до них їхати, i холодно.
Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя — то вже така для нього честь i така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Ви ж самi подумайте: по-перше — прекрасна ведмежа шинка i знамените ведмеже м’ясо, а по-друге — ведмежа шкура.
— Оцього ведмедя сам убив!
Приятелi вашi, як i взагалi в таких випадках усi приятелi, подивляться один на одного i обов’язково котрийсь iз них кахикне.
Не звертайте на це «кахи» нiякої уваги й розкажiть їм, як ви спочатку, коли ведмiдь вискочив iз барлоги, вдарили його жаканiвською кулею, але тiльки поранили, а вiн, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у снiг i взяли лютого звiра на рогатину, i як у вас рогатина — трiсь! — а ви хапаіте другу рогатину i прямо ведмедевi в груди! Аж тут друга рогатина — трiсь! Ви тодi-за третю! Звiр уже дихаі прямiсiнько вам в обличчя. Третя рогатина.
— Жалуйте, товаришi, до столу! Чайку поп’імо! А коли ви вийдете з кабiнету, ваш найближчий друг каже вашiй дружинi:
— Спасибi, хазяічко, що покликали, а то б довелося вашому чоловiковi й за четверту рогатину хвататись! Чого тiльки не перетерпить людина за правду?!
Добрий мiй знайомий, тов. С., хоч сам вiн i не мисливець, розповiв менi дуже iнтересний спосiб полювати ведмедя.
Сам я нiколи до того про такий спосiб здобути ведмеже хутро й цiлу торбу ведмежого м’яса не чув, але спосiб цей, на мою думку, вартий всiлякої уваги, тим паче, що вiн зовсiм безпечний, i мисливець у всякiм разi тут своїм життям не ризикуі.
Виявляіться, що дорослi ведмедi дуже пристраснi математики.
Ви назнаіте мiсце, де ведмiдь полюі, чи просто годуіться, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктовi великими лiтерами таку математичну формулу:
Написавши цю формулу, берете молоток i цвяхом прибиваіте до ясенка чи до дуба на тiй стежцi, де ведмедь подорожуі. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмiдь ту математичну формулу побачив.
Прибивати краще опiвднi, коли ведмiдь одпочиваі. А як вийде вiн увечерi полювати, щоб вiн її вже уздрiв.
Зразу ж бiжiть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного мiсця. Тiльки ж не пiд’їздiть до нього близько, заховайте коня з пiдводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самi бiжiть у лiс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.
Трiщить лiщина, падають з неї галузки, i взагалi шум.
Ви не бiйтесь i спокiйно собi чекайте.
Наткнувся, нарештi, ведмiдь на дикт з математичною формулою. Досвiдченi в такiм на ведмедя полюваннi люди розповiдають, що, коли вiн побачить 2Х2 =5, з ним починаі коїтись щось неймовiрне.
Вiн то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них пiдступить, протираі лапою очi, дивиться, дивиться i, пересвiдчившись, що таки справдi написано 2Х2 =5, хватаіться лапами за голову й починаі ту голову ламати.
Ламаі, ламаі, ламаі. Ви сидите — i нiчичирк! Аж ось голова ведмежа трiскаі й ламаіться.
Ви злазите з дуба, пiдходите до ведмедя, — а вiн уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невiрною математичною формулою.
Ви бiжiть по пiдводу, пiд’їздiть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везiть додому. Дехто з мисливцiв, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потiм б’і його кинджалом у серце.
— Наткнувся, — мовляв, — у лiсi на ведмедя, вiн на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герцi, — i звалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивiться!
I покаже ще й кинджал у ведмежiй кровi.
А по-нашому — це нечесно: як здобув, так i розповiдай! Завжди додержуйся стародавньої охотницької традицiї: говори завжди правду, i тiльки правду!
Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевiряв, але всi, хто його знаі, кажуть, що вiн дуже добутливий.
Спробуйте, товаришi охотники!
Дикт не так дорого коштуі, а ведмеже хутро — коштовна рiч.
Та й м’ясо не дешеве.
Ще був один непоганий спосiб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здiйснити, бо грунтовно змiнилося на нашiй Батькiвщинi життя.
Як знаімо за старих, дореволюцiйних часiв цигани-мандрiвники ходили по базарах та по ярмарках i водили за собою приручених i навчених рiзним нехитрим штукам ведмедiв:
— А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!
— А покажи, Миша, як п’яна баба танцюі!
Миша показуі, бо в Мишi в нiздрях залiзне кiльце, i як його за те кiльце сiпають, Мишi дуже боляче.
Тепер цигани ведмедiв у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сценi свого циганського театру в Москвi — «Ромен».
Так от i трапилася така охотницька за старих часiв пригода.
Але хай за мене про неї розповiсть учасник тої пригоди, хай розповiсть так, як вiн менi колись розповiдав.
. «У вереснi мiсяцi дiло було, якраз на другу пречисту.
— Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепiв бiля Кленової. А в Кленовiй на другу пречисту величезний щороку ярмарок з’їздивси. Як iшли ми через Кленову, бачили пiд слободою чималенький циганський табiр з кiньми, возами, ведмедями й дiтьми. Ведмедiв було два,
— i чималеньких. Ярмарок нас не цiкавив, бо виїхали ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюімо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр зiйшлися перекусити. Сiли на узлiссi — трапезуімо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуімо. Уже Трохим Свиридович «Зiбралися всi бурлаки» двинув, а ми все трапезуімо. Трохим Свиридович було як потрапезуі, то спiваі, спiваі, аж заливаіться. Проспiвали вже й «Зiбралися» i «Реве та стогне» i «Гиля-гиля». Пiд «Кину кужiль на полицю, сама пiду на вулицю» Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуімо. Трохим Свиридович хотiв пiд «Кучерява Катерина чiплялася до Мартина» вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив —упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:
— Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти мед-вед-мед-мiдь?! А потiм як iсхопиться:
— Мед-вед-ведя хочу! Хлопцi, — кричить, — давай медвеля полювати! За мною!
Я вже докладно не дуже й пам’ятаю, та й тодi воно менi не дуже затямилося, що саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь мене кусаі, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я когось за щось, пам’ятаю, тягну.
Прокинувся — темно. Лапнув праворуч — наткнувся па вуса Трохима Свиридовича! Лапнув лiворуч — нiби борода Семека Петровича.
— А де ж, — думаю собi, — ведмедi?
А так якась проти нiби дiрка i трохи свiтиться.
Я до дiрки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:
— Ми, часом, не в барлозi?
— Я тобi дам барлiг! Я тобi дам такий барлiг, що ведмедем зеревеш! Хлiв станового пристава за барлiг маіш?!
Тодi я все зрозумiв! За все життя оце один тiльки раз на ведмедя й полював.
— Iнтересно! Тiльки дуже дорого, — з сумом додав учасник тої пригоди. «
Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедiв.
Хiба, може, в зоологiчному парку? Але нi: не варт! У всякiм разi, не рекомендую!
А приімно все-таки лежати на канапi, вкритiй ведмежою шкурою, й посмiхатися:
Вишневі усмішки кримські
Остап Вишня
Узяли ви, значить, Перекоп і жарите до Сімферополя…
До Сімферополя Кримський півострів особливого собою нічого не уявляє, і вй до того Сімферополя спокійно спите, лагідно похропуючи під трататата пульманівського вагона.
А вже з Сімферополя починається справжній Крим з його дивами дивними й чудами чудними, і в кожному, навіть скороченому, путеводителі усім — і екскурсантам, і простим людям — рекомендується гав не ловити, бо іменно в Сімферополі все й починається…
Сімферополь — центр Криму, столиця його. Дуже старовинне місто, бо розкопки в ньому і біля нього свідчать, що ще в останні віки перед різдвом Христовим на цім місці було грецьке сельбище Неаполіс, де сидів скіфський цар Скилур…
Чи довго той Скилур, цар скіфський, сидів у Сімферополі, чи недовго — про це ще не розкопано, але відомо, що приблизно за 22 століття після Скилура у Сімферополі сидів уже не цар, а Врангель, і сидів, як кажуть кримські легенди, дуже не довго… Зник він в напрямку на Царгород, і так «грунтовно» зник, що ніякими розкопками його ніколи не розкопаєш…
Сімферополь вражає подорожнього своїми старовинними будівлями, пам’ятниками сивої старовини і чудесними краєвидами довкола, що про них можна писати, писати й ще раз писати… А як ви, невважаючи на його сивину, всетаки його проспали — виходить, що й писати про нього не будете…
Далі йде Бахчисарай, резиденція кримських ханів, із знаменитим палацом останнього кримського володаря й не менш знаменитим бахчисарайським водограєм…
Проспавши Бахчисарай, підлітаєте до Севастополя, крайнього пункту вашої подорожі залізницею…
— А Сімферополь? А Бахчисарай?
— Шкода! Такі історичні місця! Як же це воно так?
Севастополь — порт. Блиснула перед нами знаменита Севастопольська бухта, і вже вас упхнули в автомобіль, щоб їхати сошею па Ялту…
Ви озираєтесь, крутитесь, щоб хоч одним оком позирнути на бухту, на набережну, а мадам, білабіла й пухка мадам, що сидить праворуч попліч вас, закутана газовою хусткою, пояснює вам:
— І іцо цікавого? Крутиться, як на шилі. І штовхається! Ну, бухта! Ну, море! Так навіщо ж штовхатися?!
…Гррррр! Чокчокиок! Поїхали…
Поїхали ви чудовою дорогою, що простяглася на 82 верстви од Севастополя до Ялти…
Вискакуєте за місто. Машина рвонулась на простори, волю почувши, і мчить вас кудись отуди, де перед вами бовваніють сірі в тумані велетні…
Загойдані машиною, заворожені дивними обрисами височенних гірських кряжів, прозорим повітрям, сонячним промінням, травицею, водицею і всім, чим іще може заворожувати кримський Пан, — сидите ви, примруживши очі, придивляючись та прислухаючись…
І ввесь ви увага, і ввесь ви зір, і ввесь ви слух, бо читали й чули, що дорога від Севастополя до Ялти повна дивних і зорових, і слухових несподіванок…
— Бббах! Слухова несподіванка!
Метнулися ви зором своїм гострим туди, вгору, де сірі велетні бовваніють…
Може, вулкан заснулий рвонувся?!
Може, скеля в мільйон пудів ринула до моря, змітаючи на шляху своїм усе живе й неживе?!
— Ех і йолки ж зельонії! — кріпить шофер. — Говорив: підлатать слід! Не слухають, зарази!
Слухова несподіванка, що потім переходить у зорову, у шлункову й, нарешті, у ногову й у спинову…
«Граждани» вилізають… Оточують машину й пильно придивляються, де вони, оті самі «йолки зельонії», що висадили їх із автомобіля… (Зорова несподіванка!)
Потім сідають на травиці біля соші, розмотують клунки й засмалюють, що в кого залишилось (шлункова несподіванка!), потім частина йде рве квітки над дорогою (ногова!), а частина лягає на траві горілиць і мугиче якийнебудь відповідний до моменту й до настрою романс, на манір:
По дорозі жук, жук, По дорозі чорний…
…Підлатались — і далі… Дорога все нагору, нагору…
Що ж ви на цій дорозі бачите? Чи хоч не на дорозі, а понад дорогою або біля дороги?
Нічого не бачите, бо праворуч од вас білабіла, пухка мадам московська, зпоза якої нічого не вздриш, хоч би мали ви й вісімнадцятеро очей, — така та мадам і широка, і глибока…
А ліворуч од вас «молодий человєк, наверноє, брунет», затулився подушкою від сонця… Спробуйте побачити!
Видко тільки вперед, угору…
А там, угорі, сірі велетні бовваніють!
А що ж ви повинні були б бачити по дорозі між Севастополем і Ялтою, по тій її половині, що підноситься до Байдарських воріт?
На четвертій верстві від Севастополя йде дорога на Юр’євський монастир… На шостій версті біля соші — французьке кладовище, де поховано французьких офіцерів і солдатів 1854–1855 років. Далі — дача «Альфа», що правила за штабквартиру для французів під час облоги Севастополя 1854 року…
Потім шлях перерізає КучукМускумську долину, а звідти вскакує в красиву Байдарську долину, що тягнеться на 17 верстов завдовжки і на 8—10 верстоз завширшки… В долині село Байдари; звідки чотири верстви до знаменитих Байдарських воріт, збудованих 1848 року на висоті 243 сажнів над морським рівнем. Перевал…
Далі дорога вниз! На Південний Кримський берег!
Звичайно, що біля Байдарських воріт одпочинок. Є щось на манір ресторації, де вам дадуть пообідати, коли схочете. Як схочете, так, значить, дадуть, а як уже дадуть, тоді не схочете! Але це географії з етнографією не стосується.
— Хочете — обідайте, хочете — не обідайте, — все одно за Байдарськими воротами море!
Виїздите з Байдар — і раптом:
І ваша права сусідка — «ах!», і ваш лівий сусіда — «ах!», і передні сусіди — «ахі», а задні сусіди — «ах!», і ви самі — «ах!»…
Тільки сам шофер не «ах!», а косо на помічника:
Стовпова дорога покрутилася… Білим ужем попід скелями стрімчастими покручена, переплетена петлями, вузлами, зашморгами… То там, то там виблисне спиною — і знову кудись під скелю, на скелю, під кручу, за кручу, падає вниз, дереться вгору.
Ідете — і кінець… Далі безодня… А вона крутонулась ліворуч і посунулась далі трохи… І знову нема… Безодня. А вона крутонула праворуч, пробігла десять сажень і знов за скелею, і знов за кам’яним муром… Ховається, дратує, у кузьмірки грається…
А отак — море! Скільки оком кинеш — море! У чадрі воно з туману, тільки під берегом сріблом виблискує… І манить безвістю своєю, і страшить безкраєм…
Чорне море… Синє море… Понтійське море…
Чорне море червоні береги полоще… І вони не чорніють…
А над ним, до його збігаючи, в його окунаючись, попритулялись: Теселі, Форос, Мшатка, Ай-Юри, Мелас, Лімнеїз, Мухалатка, Кастрополь, Кікенеїз…
І далі… Сімеїз, Алупка, Місхор, Гаспра, Ай-Тодор, Ластівчине гніздо, Ореанда, Лівадія, Ялта…
Море їх миє, а зверху їх яйла обіймає… Обіймає могутніми обіймами віковічних скель…
І гордо над ними закинув зубчасту голову Ай-Петрі…
Легко сказати — Крим, а от як його вам описати так, щоб ви зразу відчули, що воно за країна така отой Крим, що про його й легенди, й пісні, й перекази, що до його з усіх країв світу білого ідуть і їдуть, щоб хоч одним на його оком глянути, щоб хоч раз його повітрям дихнути, щоб підставити хоч на хвилину своє анемічне тіло під палюче й цілюще проміння його гарячого сонця…
Цілий, може, натовп учених, цілі, може, століття силу-силенну й тонких, і товстих книг про його понаписували, музеї по всіх кримських містах позасновували, а вам, — я знаю! — вам щоб усе зразу, як на долоні; щоб і історія, і географія, і етнографія… Щоб і флора, й фауна…
Я все вам жужмом. А там уже хто більше чим цікавиться — хай вибирає…
Історія Криму дужедуже давня… Ще як Каїн Авеля вхекав за жертву господню, так і тоді вже Крим був. Взагалі, як переказують тут старі люди, Крим постав у той самий день, як господь створив «твердь та видиме небо»… Старенький, як бачите, є Крим.
Передісторична Кримова доля була така. (За точність не ручусь!).
Колись-колись-колись Крим, як відорло, звався Таврія. Це його найстарша назва. А постала вона від народу «таврів» (таври), найдавніших, що їх історія застукує на цім півострові, пожильців. Дехто дотримується тої думки, що до таврів у теперішнім Криму жили кіммерійці, що їх був оспівав Гомер ув «Одіссеї»… Жили ніби ці кіммерійці в Криму аж до VIII століття до різдва Христового, а їх витіснили скити, що прийшли зі сходу.
Хто насправді був тоді, чи таври, чи кімерійці, чи обоє разом, — сказати напевно не можу, доки, може, на дозвіллі не поколупаюсь у горах — чи не знайдеться якого доказу. А так все ‘дно ж не повірите.
Пережили вони, як і всяким порядним людям належиться, кам’яну добу, мідну добу й інші потрібні доби…
Історична доба в Криму починається тоді, коли біля його берегів з’являються греки-колоністи. Це наприкінці VIII ст. до p. X. Двоє племен грецьких населили Крим: йоняни й доряни. Вони позасновували були такіо міста, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Сіноп), Херсонес і т. ін.
Це так звана грекоримська доба в Криму.
Довго вона тяглась. Аж до різдва Христового. І кінчилась…
На її місце прийшла середньовічна доба. Готи її принесли в другій половині II століття (після р[12] ✓ X[13]).
Біля 378 року осередок готів біля Дніпра розгромили гунни й удерлися частиною до Криму.
Готи посіли горішній Крим, а гунни — степовий.
Налітали потім на Крим (степовий) і авари, і турки, і хозари.
В половині IX століття степова Таврида поволі звільняється від хозар і попадає під протекторат Візантії. Отоді якраз з’являються в Тавриді варяги, що грабували її береги…
В цейтаки час починається зв’язок України з культурними центрами таврійськими: Херсонесом, Пантікапеєм. На Тамані тоді засновується Тмутараканське князівство, а в Тавриді князівство на місці Пантікапея в Корчеві (тепер Керч).
Бачите, коли ми, українці, до Криму потрапили. Значить, неправду пишуть ті історики, що перше знайомство з Кримом приписують чумакам, що по сіль у Крим їздили.
Пішли далі. Довга, як бачите, історія.
У XIII столітті запанували були в, українських степах монголотатари. Набили, як ви знаєте, 1224 року (здається) вони нам добре прапірки на р. Калці, і вдерлися в Тавриду, й почали витісняти звідти генуезців (італійців), що колонізували були частину Криму після хозар (під візантійською зверхністю).
Пройшли були монголотатари аж до південносхідного кримського берега, але потім «цофнулися» (привіт галичанам!) на північ у степовий Крим.
А на півдні в горах тоді було біля 40 замків, і мало не кожний із них мав особливу мову.
Літературно-мистецькі усмішки
Остап Вишня
ТАК НІ ЧОРТА З ТОГО Й НЕ ВИЙШЛО
Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю. І не проста собі справа, а справа культурноосвітня… Хороша справа.
Було це тоді, коли мої однолітки були ще молодими та буйними й коли я сам був, сказать би, не зовсім чорнявий, а так: не старий і радісний…
А на сцені тоді грати хотілося так іще дужче, ніж самому залишитися з дяковою дочкою в садку під отими трьома дубами, що з одного кореня ростуть!
Ах, як тоді на сцені хотілося грати.
І що ж би ви гадали: зорганізувалися…
Отак зібралися, поговорили, поміркували й вирішили:
І п’єсу вибрали, і у волості підходящу кімнату дають, а артистів — хоч греблю гати!
І раптом тоді, як гвіздком у спину:
Всі ж, що називається — ні папи ні мами в цій справі. Крім талантів, анічогісінько!
— Стійте, хлопці! — Семен каже. — У городі є такий ділозводитель, що на сценах грав! Він вивчить…
— Катай, хлопці, до ділозводителя… Поїхали…
— П’ять рублів, — ділозводитель каже, — і після вистави вечеря… Сюди й туди підвода… Та щоб слухалися, матері вашій чорт.
— Пишіть там афішу та вкажіть, хто режисер.
Почалося. Ролі повиписували… Вивчили їх, як «царю небесний, утішителю».
Три афіші розмалювали, прізвища на афішах усіх артистів (а як же ж би ви гадали?!) повиводили, а внизу:
«Режисер Іван Степанович Леваденко».
Все, як бог приказав…
У неділю вистава, а в четвер Іван Степанович приїхав… Зустріли його, як архієрея…
— Ну, почнемо, — каже Іван Степанович. — Афіші готові?!
Подививсь Іван Степанович на афішу — і з очей у нього іскри. А потім як гаркне:
— Як?! Ото мене такими літерами надрукували? Мене?! Що вже одинадцятий рік на сцені?!
І зразу аж дві дулі:
— Ось! А не те, щоб я з вами тут воловодився?! Підводу!
— Та, Йване Степановичу, — ми до його. — Та що ви?! Та ми вас якими хочете надрукуємо!
— Щоб отакими, інакше підводу!
— Біжіть, кажу, хлопці, по папір… Склеюйте скільки там аркушів і пишіть великими.
Побіг Кіндрат по папір… Клеїть…
Коли це артисти один по одному до Кіндрата:
— І мене ж там більшими!
За суфлера волосний писар був… Прийшов із квадратиком, одміряв на нім вершків так із п’ять.
— А мене як не отакими, і в будку не полізу, і з волості вижену…
— Клей, кажу, Кіндрате, щоб на всіх хватило…
Склеїв Кіндрат афішу сажнів на три, як не більше. Написав усіх такими, як хотіли. А режисера в кінці вивів такими, що аж до Куземина (сім верстов!) було видко…
На дзвіниці батюшка не дозволяє, а так — ніде не поміщається…
Вирішили почепити на бакалійній крамниці. Дістали драбину, приставили.
Зібралося все село на ту процедуру дивитися.
Поліз Кіндрат на драбину, потяг афішу.
А тут хтось дядька Пилипа штовхнув… Поточився дядько Пилип, наступив на афішу й одірвав режисера, разом із «початок о 8й год. вечора»…
Як побачив те Іван Степанович та як закричить:
— Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режисера одривать… Режисер — усе!
На підводу — й у город… І вечеряти не схотів… Вистава не відбулася…
Тепер не те… Тепер режисери не такі, щоб на літери звертали увагу… А раніш…
Хай йому абищо: справа вся ляснула.
ЯК ФРАНКІВЦІ МОСКВУ ПОВОЮВАЛИ
(Документи з враженнями)
Отакий, приміром, висновок із рецензії В. Блюма в «Рабочей газете»’20 квітня Про перші вистави франківців у Москві:
«Все це прекрасне, молоде, свіже. Молода радянськоукраїнська культура може пишатися з того, що її державний театр став на вірну путь…»
А такий висновок рецензента Юр. Соболева з «Вечерней Москвы»:
«Нам, москвичам, слід підтвердити, що цей театр справді стоїть на шляху шукання ритму й стилю великого сучасного мистецства…» Робить висновок і М. Волков в «Известиях»:
«Дебютний виступ показав нам здоровий і сильний художній організм, що щиро намагається поєднати національну своєрідність з передовими вимогами сучасної театральної культури. Про франківців можна говорити без оговорок навіть в умовах дуже високого сценічного рівня всесоюзної столиці.
Всі художні непогодження з виставою («Вій») не хитають основного: український театр певно входить в сім’ю великих театрів всесоюзної ваги…»
І в «Труді» пише А. П.:
«Тепер ясно тільки, що Харківський український театр — велика культурна справа…»
Оце висновок про франківців московської преси… Ну що ж…
«Слава тобі господи, що до діла довела…»
Виходить, значить, що й ми в галузі театрального мистецтва не очкуром підперезані, що й ми вже навчилися підтяжки носити, не підсмикуємо штанів у гостях і маємо право стати за один стіл із старішою і з багатішою культурою…
А як по правді (так між нами!) признатися: тенькало… Так зокола ніби й хоробрі всі були, а там, усередині, оті «струни хоробрості» на тонку бриніли і деякі були потрібні м’язи мимоволі послаблялися…
Воно, знаєте, вдертися серед ГАБТів, МАБТів, МХАТів, Таїрова та «отого Меринхольда», та ще в цей момент як ізгадати наших славних попередниківнасадителів протягом так. сорокап’ятдесяти років у Москві нашої отої «культури» що ото:
По опеньки ходила. Цитьте. Коцюбеньку згубила. Цитьте,—
так воно якось той… Так ото ніби на державнім іспиті: — Лиха ж його, мовляв, година знає, про що тебе спитають. І чи з такої книжки ти вчив… Хто й зна… А потім так ото й розвіялося…
Іспит склали… Може, не на «весьма», але ж і більш як «задовольняюче».
Та ще до того й «професора» одного «засипали»… Виходить, що й у культурних центрах за «професорство» такі люди беруться, що на своїй дисциплині знаються, як я на євгеніці…
Говоримо тут про Як. Апушкіна з «Вечерней Москвы», що розперезався з приводу «97»… І розперезався не про постановку тої п’єси, не про виконання її франківцями, а про п’єсу як таку… Назвав він «97» «неприятний інцидент»…
І ось що вельмишановний «професор од театру» далі про «97» пишуть:
«П’єса Миколи Куліша «97» намагається бути чимсь
«вродє» «Шторма», транспортованого на Вкраїну…»
Багато ще дечого пишуть той вельмишановний рецензент про те, якою п’єсою намагається (тільки намагається!) бути «97».
«Все це зайвий раз свідчить про примітивноагітаційну,
надзвичайно «плоскую» суть п’єси «97».
«97» — транспортований на Вкраїну «Шторм»?! Не знають шановний «професор», що «Шторм» з’явився на два роки пізніше, як «97».
«97» — нічого спільного з революцією на Вкраїні не має? Мусій Копистка «рассуждает по прописи»? Отож треба вміти глибокодумно писати про революцію на Україні, знаючи про Україну з хрестоматії Галахова! Хоробрий «професор»! І хоробрий, а «засипався»… Буває…
Правда, інша рецензія про «97» не така зовсім. Ось вона яка:
«П’єса «97» дуже цінна для сучасного театру… Дія не раз переривалася оплесками. Головний режисер Театру ім. Ів. Франка Гнат Юра виконує в тій п’єсі роль незаможника Мусія Копистки. Подивившись його в цій ролі, пересвідчуєшся, що Юра не тільки хороший режисер, а й прекрасний актор» («Радіогазета»).
І справді, приймає московська аудиторія «97» прекрасно… І оплески серед дії, і все таке інше, що викликала та п’єса в Харкові.
19 квітня франківці грали виставу для «всесоюзного хазяїна» — для II сесії ЦВК СРСР… Виставу влаштувало наше постпредство… На виставі були всі члени сесії, наркоми, співробітники наркоматів і ін.
Театр вітав «хазяїна» промовою…
Стазили другу дію «97» і 1 та 3 дії «Вія»…
Вистава пройшла дуже урочисто…
Оплески припали на долю Г. І. Петровського: йому плескав після вистави Михайло Іванович Калінін…
Отак і повоювали Москву франківці… Що ж із цього випливає?
А випливає з оцього те, що не засовуймо ми «ручки в брючки», а ще з більшою енергією берімося за роботу, бо наздоганяти нам на культурній путі ой як іще багато кого треба!
Співаємо… Не завжди, положим, добре співаємо, іноді виємо, іноді мимримо, але щоб отак ото колинебудь, хоч раз у житті, тихо посидіти — не можна. Не виходить.
Сидиш, приміром, і читаєш щонебудь дуже поважне, і зовсім ні з якого боку не вокальне, — ну, хоч, приміром, про переворот у Польщі,— навіть сам не помічаєш, що, читаючи «таку серйозну річ», виводиш потихеньку:
Котилася та ясная зоря Та й упала додолу…
Мабуть, нас, українців, господь виліпив з тої глини, з якої тепер ув Опішньому гончарі тих коників, що їм у хвіст свистять, ліплять…
З такого матеріалу, як наш народ, очевидно, не дуже тяжко організувати зразковий хор…
Приміром тому — «Думка»…
Я не кажу, що художнє керівництво «Думки» — Нестор Городовенко — мало праці приклало, щоб так удосконалити, одшліфувати й довести капелу до такого бездоганного з усіх боків стану…
Незручно в коротенькій «рецензії» наводити статистичні відомості, скільки на цім ділі побито смичків, потрощено паличок: це все ж таки «рецензія», а не статистичний звіт…
Без «смичків» не можна. Капела — колектив… А ми, нівроку нам, до колективної роботи такі щирі, як був щирий у мого діда борозенним віл половий…
Сам — співаєш… А в хорі — «два дієзи вбік»…
Ясно — роботи було, очевидно, дуже багато…
Коли слухаєш «Думку» і заплющиш очі — орган… Ну, достоменнісінький тобі орган… П’ятдесят із гаком чоловік стоїть перед нами на кону, п’ятдесят людських горлянок співає, а виходить, ніби одна людина має в горлі п’ятдесят отих різного тембру (чи як там воно зветься) струн і воднораз дме на ті струни — вони й гудуть…
І діло дійшло не тільки до «Котилася та ясная зоря», а дійшло воно аж до Гайдна, Шумана, Вагнера і ще до якихось дуже знаменитих (прости мене господи, бо я таки не дуже на них розуміюсь) людей у музиці…
Он куди вже сягнули…
І який широченний діапазон!
Танєєв і «Ой п’яна я, п’яна»…
А найголовніше в тому всьому те, що відчуваєш, слухаючи в «Думки» Вагнера, і захлинаєшся з реготу од «Ой п’яна я, п’яна»…
Ти ото сидиш, уха розвісиш, рота роззявивши (бо дуже ж таки хороше співають), а «Думка» бере пісню, робить із неї горішка і в рота тобі:
Чіткість, виразність, завершеність… Так і з білоруськими піснями…
Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні… Прекрасно…
От якби ми та сільське господарство так могли налагодити, як пісню.
Перепічки б самі на полі родили… Їй-бо, правда.
Коли оце отут вивелися на папері слова «народна артистка», сусіда мій, зпоза спини дивлячись, питає: