Поема сон жанрова своєрідність
Поема “Сон” Т. Шевченка: скорочений виклад, аналіз, цитати про твір
Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.
Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).
Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.
Проблематика:
• Самодержавство
• Кріпосництво
• Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.
До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.
Композиція будується таким чином:
1. Філософський вступ.
2. Зображення України.
3. Каторга в Сибіру.
4. Царські палати.
5. Набережна Неви.
6. Столиця зранку.
7. Другий прийом у палатах.
Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.
Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує..
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.
Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті.
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень.
Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить.
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура. ура. ура! а-а-а…»
Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…
Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).
“Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.”
Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:
…землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:
Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь…
Цитати
сміливий маніфест слова проти темного царства
Поема «Сон» — вершина політичної сатири в творчості Т. Шевченка
Шкільний твір
Поема «Сон» («У всякого своя доля») написана Шевченком у 1844 році в Петербурзі. Поет привіз з України живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і нестерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сатирою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему кріпосницького ладу. Пролітаючи у сні над різними місцевостями, Шевченко змальовує картину за картиною.
У вступі кількома рядками, сповненими глибокої ненависті, автор подає образ загарбника, який
За край світу зазирає,
Щоб загарбать і з собою
У цьому образі легко впізнати царя. Микола І, образ якого Шевченко показує в наступних частинах поеми, в той час (40-ві роки XIX ст.) провадив жорстоку загарбницьку війну на Кавказі, знищуючи гірські народи. Нижче в цій же поемі автор говорить про Петра І і Катерину 11, засуджуючи їх колоніальну політику. Деякі вислови про них майже буквально збігаються з наведеним вище, наприклад:
Накралися! А що взяли
На той світ з собою?
Далі у вступі поет відмічає характерні риси інших гнобителів: один
Гострить ніж на брата.
Показавши ряд негативних образів кріпосницького суспільства, Шевченко пристрасно звертається до тих, що покірно несуть своє ярмо. Він уїдливо ганьбить пасивність і тупе терпіння:
А братія мовчить собі,
Як ягнята: Нехай, — каже, —
Після цих рядків поет говорить про рівність людей від народження:
Схаменіться! Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти.
Цими рядками Шевченко висловлює палкий протест проти суспільного ладу, заснованого на гнобленні людини людиною.
Після цього вступу поет говорить, що йому приснився «Сон напричуд дивний». «Так буцім сова летить лугами, берегами та нетрями. «, за нею полинув він сам і побачив картини життя в різних місцях Російської імперії.
Пролітаючи над селами України, автор змальовує жахливу картину під’яремного життя кріпаків на фоні прекрасної природи:
А онде під тином опухла дитина,
а мати пшеницю на панщині жне.
Це гнівне викриття кріпосництва, що зумовило нелюдські умови життя народу.
Ліричний герой не побачив «раю» на Україні, не знайшов його і на небі й полетів далі аж у Сибір. Він вражений безмежністю снігового простору і людського горя. Скрізь «сльози і лати». Країна вся залита кров’ю. Стогнуть народи — жертви самодержавної Російської імперії. І серед цього холоду, ридань, снігів, гніту — зігріта безмежною авторською любов’ю постать революціонера. У описі Сибіру Шевченко показує саме образ декабриста. Він цінить його саме як борця за волю, борця проти царизму.
Розповідаючи про окремі картини Петербурга, Шевченко основну увагу зосереджує на образі Миколи І. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Очолював її «неситий», тобто цар. Поет змальовує типові образи панів гладких, «мов кабани годовані», набундючених, тупих. Крім того, пани розвінчуються і в етико-соціальному аспекті: це блюдолизи (підлабузники), кар’єристи, позбавлені будь-яких ознак людської гідності, чесності, порядності:
Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати благоволять.
Пишні бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці. Серед царських прихвостнів ліричний герой побачив і «землячка» з «цинованими ґудзиками», чиновника нижчого рангу. «Мерзенний каламар» добре навчався у столиці брати хабарі й зневажати рідне. Образ цього «просвещенного» малороса, хохла став синонімом людини-перевертня, що по-лакейськи плазує перед панами.
У кінці поеми згадується «братія», яка служить у сенаті. Цих чиновників Шевченко характеризує як п’явок народу. З них він виділяє земляків, які живуть лише інтересами своєї чиновницької кар’єри і є ворогами трудового народу, його культури та рідної мови.
Чимало рядків у поемі присвячується російським царям. Усі вони були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І та Катерина II. Говорячи про Петра І, Шевченко бачить у ньому лише колонізатора:
. Цей той первий, що розпинав
Отже, всі розглянуті картини і образи поеми створюють єдиний загальний образ — образ кріпосницької системи з самодержавною формою влади. Весь зміст поеми закликав у свій час до революційної боротьби проти кріпосницької системи і царизму. Але поема не втратила свого революційного значення і тепер, бо вона спрямована проти гнобительської системи взагалі, а також проти загарбницької політики будь-яких можновладців.
Поема-комедія «Сон» та сучасна Шевченкові суспільно-політична дійсність
Шкільний твір
Сатирична поема «Сон» належить до найвизначніших творів поета періоду «Трьох літ». У цей час центральною темою його творчості стає критика самодержавно-кріпосницького ладу в сучасній поетові Росії. У поемі «Сон» це здійснюється в алегоричній формі. Шевченко дав до твору підзаголовок «комедія», прагнучи підкреслити сатиричну спрямованість поеми.
Ліричному героєві твору, що знаходився напідпитку, начебто наснився дивний сон. Герой пролітає над землею, потрапляє в різні куточки царської Росії. Такий прийом дає Шевченкові змогу вільно переміщатися з однієї місцевості в іншу та створити повну картину становища народу в самодержавно-кріпосницькій Росії. Розпочинається поема вступом, у якому в сатиричній формі розповідається про сучасне поетові життя. Поет просить сучасників схаменутися, бути людянішими, бо «усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти». Далі поет переповідає сон, що наснився ліричному героєві. У цьому сні можна виділити три епізоди: перший — життя в Україні, другий — в Сибіру, третій — у Петербурзі в царських палатах.
Пролітаючи над Україною, ліричний герой поеми звертає увагу на контраст між її мальовничою природою та становищем трудового люду. Описи української природи належать до найпоетичніших місць у поемі. Разючим контрастом до природи видається життя кріпаків. Шевченко наводить вражаючі факти: під тином опухла дитина помирає з голоду, а мати в цей час жне на панщині пшеницю, у вдови-каліки єдиного сина забирають до війська, жінку-покритку батьки вигнали з дому. Описавши такі явища, поет звертається в полемічному запалі до самого Бога, дорікаючи йому за невтручання. Поет ставить запитання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?»
Із України уява поета переносить нас до Сибіру, на рудники, де добували золото. На рудниках тоді працювало багато політичних засланців. Ліричному героєві почулося, ніби під землею загули кайдани, і він побачив каторжан. Були там карні злочинці, засуджені за вбивства, пограбування, а серед них —— «цар волі, цар, Штемпом увінчаний!». В образі «царя волі» Шевченко втілив типові риси борців за народну волю. Цей герой вирізняється серед інших, поводиться з гідністю: «В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!»
Шевченко згадує і «думи, рожевії квіти», які сіяв у народі «цар волі» — борець за народні права. Його турбує, чи зуміли борці за народну волю передати, посіяти свої ідеї серед людей, чи подбали вони про те, щоб ці ідеї поширилися в народі.
Із Сибіру автор переносить нас до Петербургу, і в цьому епізоді він досягає найбільшого сатиричного ефекту. Петербург уявляється Шевченкові містом, побудованим на людських кістках, на крові. Пролітаючи над Петербургом, ліричний герой звертає увагу на пам’ятник, який побудувала Петру І Катерина II. На пам’ятнику написано: «Первому Вторая». Шевченко висловлює народну точку зору на діяльність цих царів, які принесли багато лихого Україні: «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову-сиротину».
За допомогою «землячків» ліричний герой у Петербурзі потрапляє в царські палати. Цей прийом дав Шевченкові можливість сатирично змалювати царя та його придворних, розкрити нікчемність їх прагнень та інтересів. Царя поет порівнює з ведмедем — така його величезна сила. Коли ж цей вельможа опиняється на самоті, то перетворюється на маленьке нікчемне кошеня. Цар із царицею та їхні придворні змальовані за допомогою сатиричних характеристик. Цар — високий, сердитий, цариця — «мов опеньок засушений,, тонка, довгонога», вона ступає «мов чапля», цар не говорить,— а «цвенькає», із підлеглими вони «мов сичі надуті», розмови царя й цариці нікчемні, вони говорять «о нових петлицях та о муштрах ще новіших». Не краще змальовані й придворні. Це панство «пихате, пузате», вони заграють із царем, розважаються, пиячать. Про стосунки між царем і підлеглими Шевченко добре сказав в епізоді, влучно названому І. Франком «сценою генерального мордобитія». П’яний цар, розсердившись за щось на свого підлеглого, вдарив його в пику. Той — нижчого за чином, і так далі. У цій гротесковій сцені Шевченко підмітив основний бюрократичний принцип керівництва в самодержавній Росії, коли «менший меншого туза». Показуючи такі викривальні за своєю силою сцени, поет говорить читачам, що далі так жити не можна. Питання, поставлене на початку поеми: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?», є ідеєю цього сатиричного твору.
Поема «Сон» («У всякого своя доля»)
Написав поему, повернувшись із України, вражений муками земляків на розореній, розіп’ятій рідній землі. Епіграф поеми визначає завдання поета: розкрити людям істину, сказати правду про суспільство зла й насильства. У вступній частині Шевченко саркастично таврує кріпосницьке суспільство. Перше речення поеми – іронія. Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Після вступу поет переходить до розповіді про видіння, які нібито йому приснились. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною. Опис літнього ранку – фон першої картини поеми. Він контрастує зі страхітливими картинами злигоднів покріпаченого народу України. Поетова думка – люта мука – кличе до помсти, до збройного повстання. Другій картині передує зимовий пейзаж. Він співзвучний долі каторжників. Сибір – тісна могила, каторжники в ній – як мерці, «в кайдани забиті». Спочатку стає просто страшно, під впливом цього почутті виникає інше – обурення, й це почуття народжує думку: ось до якого свавілля, до якої наруги над людьми дійшов царизм. Світлий образ борця узагальнив риси багатьох поколінь самовідданих патріотів: волелюбність, героїзм, відданість народові, почуття власної гідності. Для Шевченка бунтар – це друг. У ліричних звертаннях до революціонера, поет у алегоричній формі просить поширювати передові суспільні ідеї. Автор закликає до пропаганди демократичних ідей своїм твором. Так він дав відповідь і на третє головне питання свого часу: що робити? Боротись проти гнобителів. Третя частина поеми починається міським пейзажем. Образ замуштрованих солдатів типовий для тодішньої Росії. Герой поеми потрапляє на феєрверк. Перед царським палацом зустрічає землячка, дрібного чиновника, хабарника, що відцурався рідної мови. Образ раю в поемі наскрізний: протягом усього твору оповідач шукає раю (прекрасного життя) для трудящої людини. Шукав в Україні – знайшов (природа), але він виявився пеклом; полинув у Сибір, «на край світа», щоб хоч там знайти рай, але побачив там «страшний суд»; і нарешті тут, у Петербурзі, таки знайшов рай, але не для трудівників, а для панів-«блюдолизів». Це сатиричний твір (різко висміяно реакційні, потворні явища в суспільному житті, негативні риси характеру людей). Вперше «Сон» надруковано у 1865 р. за кордоном. Форма сну підкреслювала, що кріпосництво таке страхітливе, як жахливий сон. У невеличкому творі Шевченко задумав охопити всю Російську імперію. Отже, сон виправдовував і уривчастість, і швидку зміну подій. Поет закликав прокинутися, позбутися цих жахів і жити повноцінним життям.
Поема «Кавказ»
1840-1845 рр. – загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо боровся проти регулярного війська. На цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. У поемі автор піднімає питання про право на щастя всіх поневолених народів. Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. У символічному образі Прометея Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла – царат, який «карає. що день Божий довбе ребра й серце розбиває». Головна частина поеми – це монолог російського колонізатора, звернений до горця.
Вірш «До Основ’яненка»
У поезії гостро відчувається туга за козацькою вольницею – за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину – «те диво, що було, минуло». Козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу та півдня й врятувало Європу, не стало. Автор сумує й свою зажуру передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили – у вітру, тирса – в степу, а чайки – у синього моря, запитують, і водночас кличуть їх повернутися. Повернення можливе, але тільки як повернення ідеї. Ця поезія пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована вона в сучасність: автор промовляє до національної свідомості нині сущих українців, до їхньої честі та гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби (а це жива історична пам’ять нації), не може загинути.
Послання «І мертвим, і живим…»
Вірш «Заповіт»(грудень, 1845р. через хворобу)
За формою – монолог. Він складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з них має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становить одну гармонійну цілісність. Поет стверджує, що порвати кайдани неволі можна тільки зі зброєю в руках, знищивши ворогів. «Заповіт» Т.Шевченка, один із найпоетичніших маніфестів гуманізму, є програмним твором автора, неповторним поетичним заповітом у світовій поезії, з яким Великий Кобзар звернувся до сучасників та наступних поколінь.
Вірш «Мені однаково…»
Це один із найвеличніших творів світової лірики про відданість митця вітчизні, прилюдна сповідь поета перед народом. Його основний мотив – поєднання громадянського й особистого в житті людини. Побудований твір за принципом протиставлення, велика роль сполучника ТА. Вірш – це невеличкий, але глибинний твір-маніфест про воістину прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації. Тут поставлена ключова проблема України – бути чи не бути їй як самостійній незалежній державі. Автор байдужий не лише до власної долі, а й до посмертної пам’яті про себе, турбується про те, щоб «наша земля» перестала бути «не своєю».
П. Куліш (1819 – 1897)
Роман «Чорна рада»
Історичною основою роману є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654р. боротьба за гетьманування після смерті Б.Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп висунутими на гетьманство були Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх.
Марко Вовчок
( 1833 – 1907)
( Марія Олександрівна Вілінська)
Померла на Кавказі.
Оповідання «Максим Гримач»
Твір із збірки «Народі оповідання».
Оповідання невелике за змістом, у ньому від першої особи ведеться розповідь про трагічне кохання Катрі, яка жила в родині заможного козака Максима Гримача. Автор наділяє своїх героїв лаконічними характеристиками, на яких позначився фольклорний вплив: Максим – «І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартівливий», Катря – «хороша та пишна, як королівна». Основна ж характеристика передається через репліки: «А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода – головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро».
Головний герой постає перед нами благородним, мужнім та хазяйновитим, люблячим батьком. Саме бажання добра своїй Катрі спричинило трагічний фінал взаємин дочки й Семена. Максим міг дозволити доньці одружитися лише з вільним козаком, тож Катря й дожидала Семена, поки він відслужить у пана. Однак не дочекалася: уже перед самим звільненням коханий загинув під час бурі на Дніпрі.
Ідея: обстоювання автором не спотворюваного майновим розрахунком родинного щастя.
Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризмі драматичний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання баладним.
Іван Нечуй-Левицький
Повість «Кайдашева сім’я»