Питання до поеми сон
Поема “Сон” Т. Шевченка: скорочений виклад, аналіз, цитати про твір
Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.
Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).
Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.
Проблематика:
• Самодержавство
• Кріпосництво
• Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.
До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.
Композиція будується таким чином:
1. Філософський вступ.
2. Зображення України.
3. Каторга в Сибіру.
4. Царські палати.
5. Набережна Неви.
6. Столиця зранку.
7. Другий прийом у палатах.
Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.
Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує..
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.
Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті.
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень.
Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить.
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура. ура. ура! а-а-а…»
Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…
Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).
“Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.”
Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:
…землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:
Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь…
Цитати
сміливий маніфест слова проти темного царства
«Сон» («У всякого своя доля…») Тараса Шевченка в питаннях і відповідях для ЗНО
«Сон» («У всякого своя доля…») Тараса Шевченка в питаннях і відповідях для ЗНО
Про рід, жанр, назву та сюжет
Яким є літературний рід цього твору?
А що це означає?
Це нескладно. Епос – це коли у творі розповідається про якісь події, а лірика – коли розповіді про події немає, а є розкриття різних почуттів, переживань. Так ось, у «Сні» є й перше, і друге.
А жанр – поема, чи не так?
Звісно! А точніше, це сатирична поема.
А що значить «сатирична»?
Від слова «сатира». Пригадаймо, що це таке. Це не звичайний гумор, а такий дуже гострий, дошкульний. Коли автор хоче показати, що він дуже погано ставиться до якогось явища, засуджує його.
А до якого ж явища (чи може, явищ) так погано ставився Тарас Григорович?
До російського самодержавства, до суспільних порядків у Російській імперії, від яких так страждали прості українці, особливо до кріпацтва, до гноблення бідних із боку багатіїв. А ще до того, що чимало українців, йдучи на службу до царя, відцуралися рідної мови та звичаїв.
А до речі, чому в цього твору така назва?
Це, з одного боку, ніби й нескладне питання, але якщо добре подумати…
Ну начебто зрозуміло: ліричний герой (тобто той, від імені якого у творі ведеться розповідь) детально переказує свій сон, тому й назва така. Утім, досить вірогідним видається таке пояснення: ті картини, які Шевченко побачив, коли відвідав Україну (до речі, сталося це в 1843 р.; для цього митець навіть перервав навчання в Петербурзькій Академії мистецтв), були такі жахливі, що нагадували якийсь страшний сон.
А ще є поширена думка, що поет приховав свої враження й думки у формі сну, щоб, якщо його звинуватять у паплюженні постаті російського царя, він міг сказати, що це ж лише сон, а не правдиве зображення чогось.
Чи можна стверджувати, що в поеми «Сон» є певний сюжет?
Звісно! Більшість наших сновидінь має певний сюжет, хоч і дуже химерний та заплутаний. Так само й Шевченків твір.
Короткий переказ
Про що розповідається в цьому творі, якщо дуже коротко?
Герой поеми вночі прийшов додому п’яний (він повернувся з бенкету) та заснув міцним сном. Йому наснився дуже дивний сон.
Снилося, буцімто він летить услід за совою (варто зауважити, що сова – це птах, активний уночі, він пов’язаний у народних уявленнях із темрявою, розпачем, відчаєм) над Україною, прощаючись із нею. Спочатку герой милується чудовими пейзажами, а потім із жахом бачить картини мук простих українців: ось, приміром, вдову змушують платити подушне (податок) за свого померлого чоловіка, а єдиного сина забирають в армію, а ось помирає від голоду дитина, поки її мати працює на панщині, чи шкандибає покритка з байстрям, якої відцуралися батьки.
Потім місце дії змінюється. Тепер герой летить до Сибіру. Там він бачить жахливі муки в’язнів-каторжників, закованих у кайдани.
Далі – ще одна зміна місця дії: тепер герой потрапляє в Петербург – столицю імперії. Тут він зустрічає землячка-перевертня, який служить у палаці царя й уже відцурався рідної мови. Той пропонує оповідачеві провести його в палац за грошовий хабар, але герой відмовляється, робиться невидимим і заходить у царські палати.
Тут він бачить самого царя й царицю (йдеться про Миколу I та його дружину Олександру Федорівну, які були сучасниками поета), а поруч із ними – пикатих та пузатих придворних, які геть утратили власну гідність, прагнучи будь-що догодити державцям.
Далі він бачить украй кумедну сцену, що символізує мерзенну рабську сутність цих царських підданих-лизоблюдів. Це сцена мордобиття, у якій цар б’є в пику найстаршого придворного, той – меншого, той – ще меншого – і так без кінця й краю: усе, аби лише догодити цареві.
А далі герой іде оглядати Петербург. Він роздивляється різні споруди та згадує минуле України, особливо лихо, яке їй заподіяли російські імператори та імператриці. А ще сумує через те, що чимало земляків, ставши російськими чиновниками, зовсім відцуралися української мови та своїх батьків.
Нарешті, він знову заходить у царський палац. Цар, змучений похміллям, схожий на ведмедя, який виліз із барлоги. Він кричить на підданих, і раптом усі вони провалюються під землю. Розгублений, він уже більше схожий на кошеня.
Герой аж засміявся через це, а цар почув це та гучно крикнув – герой перелякався й прокинувся.
Про структуру та композицію
А чи ділиться «Сон» на якісь розділи чи частини?
Ні. Якби ділився, ми би побачили цифри I, II, III чи назви цих частин. Але ж не будьмо формалістами! Якщо подивитися на зміст, то виразно простежуються чотири різнопланові частини.
Перша – це своєрідний філософський пролог, де наведено роздуми про низку людських вад (він починається словами «У всякого своя доля // І свій шлях широкий»). Друга – це уявна подорож Україною, третя – подорож Сибіром, а четверта – Петербургом.
Чи можна сказати, що у творі є певні дійові особи?
Так, їх не дуже багато. До них, зокрема, можна віднести образи героя-оповідача, царя та цариці, землячка-зрадника.
Поет дає їм дуже лаконічні, проте влучні характеристики. Так, про царя сказано, що він був «високий, сердитий», про царицю, що вона була «мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога, // Та ще на лихо, сердешне, // Хита головою…» Підкреслено її худорлявість, хворобливий вигляд, схильність до нервових конвульсій.
Цікаво, що Микола I та його дружина прочитали Шевченків твір та надзвичайно образилися, побачивши своє дошкульне зображення. Це стало однією з передумов того, що серед заарештованих учасників Кирило-Мефодіївського товариства саме Тарас отримав найсуворіше покарання.
У поемі є окремі місця, які досить важко зрозуміти. Наприклад, там, де розповідається про каторжників, про Сибір, згадується якийсь «цар всесвітній, цар волі». Про кого тут ідеться?
Справді непросте питання. Швидше за все, це узагальнений ідеалізований образ засланого борця з самодержавством. Тут можна згадати декабристів – російських дворян, які наважилися повстати про царя. Водночас цей образ може бути й натяком на образ Ісуса Христа. Адже, згідно з Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «„Це Ісус — Цар Юдейський“.
А в тій частині поеми, де йдеться про Петербург, є такий собі опис якогось войовничого вершника на коні, і сказано: «… на скелі наковано: Первому – Вторая таке диво наставила». Що це означає?
Це сатиричний опис пам’ятника Петрові I на Сенатській площі в Петербурзі, спорудженого за наказом Катерини II. «Первому – Вторая» — це напис на цьому пам’ятнику російською та ще й латиною («Petro Primo Katarina Secunda»).
Сам же поет пояснює далі: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну».
Згадаймо трохи з історії! Петро I після того, як наш гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля, почав чинити безліч дій, спрямованих на придушення української автономії: наказав знищити Батурин (при цьому росіяни вирізали майже всіх його жителів), заснувати так звану Малоросійську колегію, що керувала Україною замість гетьмана,— а коли наказний гетьман Павло Полуботок намагався відстояти інтереси козацької держави, наказав ув’язнити його в петербурзькій Петропавловській фортеці, де той і помер.
До речі, голос закатованого Полуботка лунає в одному з місць поеми «Сон», де сказано про те, як «сумно співає щось такеє невидиме»…
А «Вторая доконала // Вдову сиротину» — це вже про дії імператриці Катерини II, що повністю знищила залишки автономії козацької України, наказала ліквідувати Запорозьку Січ та запровадила кріпосне право.
«Сон» є чудовим прикладом того, наскільки чітко і гостро поет може зображати певні історичні та суспільні явища. Більше того, сам митець повинен виконувати місію не лише художника, але й правдошукача. Цікаво, чи не так?