Поема сон гори мої високії
Поема сон гори мої високії
“СОН (Гори мої високії)”
“СОН (Гори мої високії)” — лірична поема історіософського змісту, написана орієнтовно між кінцем червня — груднем 1847, в Орській фортеці. Основний текст — єдиний повний автограф у “Малій книжці” (Інститут літератури НАНУ — Ф.1. — № 71. — С.97–103). Поема вперше надрукована у виданнях: “Кобзарь Тараса Шевченка” (СПб., 1867), та “Поезії Тараса Шевченка” (Львів, 1867) — за “Малою книжкою” з пропуском рядків 81–91. Твір становить суто індивідуальний шевченківський жанровий різновид великої ліричної форми, в якому синтезовано елегію, інвективу, ліричний опис (портрет, пейзаж), молитву. Ліричний сюжет побудовно на умовності — мотиві сну. До цього прийому поет зазвичай вдавався з тим, щоб забезпечити свободу просторово-панорамного огляду (пор. “Сон — У всякого своя доля”), або викликати з могил свідків та учасників давніх трагічних подій (“Буває, в неволі іноді згадаю”), або подати власну візію майбутнього (“Сон — На панщині пшеницю жала”, “І досі сниться: під горою”). В аналізованому творі присутні всі ці моменти.
Ліричний герой-поет уві сні переноситься на дніпровські береги й бачить вікопомний, насичений історико-політичними асоціаціями пейзаж довкола Трахтемирівських гір та Переяслава — місцевість, де розгорталися урочі для України події від часів Київської Русі до Руїни. Тут згадано Виблу могилу із залишками стровинного укріплення, як тоді вважалося, часів Київської Русі (за переказами, які чув сам поет, мандруючи Україною за завданням Археологічної комісії, в цьому укріпленні оборонялася й загинула легендарна княжна Домна), і Трахтемирів, де раніше був козацький Зарубський монастир із шпиталем і старе козацьке село Монастирище із церквою-“мерцем” — символом загибелі вільної козацької України й аналогом суботівської церкви-”домовини”, де похована воля України (“Великий льох”). Згадується “собор Мазепин” у Переяславі й могила “батька Богдана”. Київ, сердце України, присутній у згадці про “київський шлях”, коло якого — Трибратні могили — пам’ятка козацької слави й символ волі. Не менш промовисті й назви річок — також свідків героїчної української історії: це Дніпро — “сивий наш козак”, це “з Трубайлом Альта”: місце, де вони злилися — поле битви героя поеми “Тарасова ніч” (1838) Тараса Трясила (Федоровича) з військом С.Конецпольського (1630). У поемі згадано й Гетьманщину — як Лівобережжя (Чернігівщину, Полтавщину) з гетьманським устроєм і як час гетьманських чвар 60–70 рр. 17 ст., що призвели до Руїни (“Недоуми! // Занапастили Божий рай!”).
За художнім топосом, отже, це осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр. Названі символічні топоніми та імена уособлюють злами історичної долі України, етапи її трагедії. Поет веде уяву читача від часів волі, оплаченої великою кров’ю, до сучасного занепаду під ярмом “панів лукавих” та царів “неситих”. Поема відзначається колосальною концентрацією символічного змісту: національний міф постає тут як опозиція славного минулого й похмурого сучасного, і цей контраст породжує емоційний сплеск великої сили, виражений у першій і третій частинах твору ліричним героєм-поетом, у другій — ліричним персонажем, старим козаком, поетичним двійником самого поета.
Твір поділяється на три частини. У першій (рядки 1–60-й: “Гори мої високії… За неї душу погублю!”) скорбота ліричного героя спричинена усвідомленням тяжкого контрасту краси природи й злиденного животіння в цьому раю міщан і селян — нащадків колись вільних козаків. У пошуках тих, хто спричинився до історичної трагедії України, поет готовий звинуватити навіть самі “найсвятії” гори в тому, що “все пішло царям на грище”, але, схаменувшись, благає у них прощення й за національну зраду картає “гетьманів, // Усобників, ляхів поганих”. У монолозі ліричного героя-поета змінюють одне одного ліричний пейзаж, медитація на історичну тему, звернені до гір інвектива й благання, вилив палкої любові до України. Відповідно змінюється й тональність — од суму до інвективи й клятви на вірність Україні — шляхом зміни віршової інтонації. Спершу вона наспівна, з ритміко-синтаксичною симетрією, чергуванням 14-складового вірша з 4-стопним ямбом; з 31-го рядка розвивається висхідна ораторська інтонація, насичена риторичними фігурами, сягаючи вершин у 48–50-му рядках і знижуючись до фінального акорду у 57–60-му рядках.
Тональність початкового пейзажу спочатку замріяно елегійна. Герой бачить уві сні куточок України, дорогий йому не лише красою природи, а й славним історичним минулим. Настрій замилування передано лагідними епітетами у зверненому до гір описі (“високії”, “хорошії”, “блакитні здалека”), порівнянням зі сфери ідилічного сільського побуту (“Хатки біленькі…, // Мов діти в білих сорочках // У піжмурки в яру гуляють”), метафоричною персоніфікацією в ясних емоційних барвах (“сивий наш козак // Дніпро з лугами виграває”). Антропоморфізований образ старої козацької церкви спочатку спокійно співчутливий: “Козацька церква невеличка // Стоїть з похиленим хрестом. // Давно стоїть, виглядає // Запорожця з Лугу… // З Дніпром своїм розмовляє, // Розважає тугу”, але в останніх словах уже з’являється тривожна нотка. Почуття безнадійності цього чекання ніби матеріалізується у “портреті” церкви-мерця: “Оболонками старими, // Мов мертвець очима // Зеленими, позирає // На світ з домовини”.
Із видивом занепаду колись багатих козацьких селищ пов’язана тема руйнівників України: “Та все пішло царям на грище: // І Запорожжя, і село… // І монастир святий, скарбниця, — // Все, все неситі рознесли!”. Епітет “неситі”, як у поемах “Сон — У всякого своя доля” та “Кавказ”, стає постійним стосовно царів, пов’язуючи колоніалізм із світовим злом (“неситий” — усталений епітет диявола).
Апофеозом любові до рідного краю, до вбогої України завершується риторичний монолог ліричного героя-поета. А Далі слово передається ліричному розповідачеві, який малює портрет ліричного персонажа центральної частини поеми — старого козака, свідка Руїни та учасника тогочасних подій. Він є духовним двійником автора, виразником його погляду на історію України.
Друга частина твору (рядки 61–163) містить символічний пейзаж усієї Гетьманщини, портрет козака, його монолог-медитацію громадянського змісту, вечірній пейзаж (який символізує також вечір життя старого звитяжця), його молитву та ліричний вилив — мрію про те, щоб закінчити життя “на Дніпрових горах”. І для цієї частини характерна зміна тональностей та віршової інтонації. Через обидві частини твору проходить тема нищівного осудження гетьманських усобиць в часи Руїни, егоїстично недалекоглядної боротьби за гетьманську владу, нерідко за допомогою віроломних союзників; та й самі козаки, ворогуючи між собою, нищили рідну країну (”Упивались і чужої // І своєї крові!”).
Імперська православна церква виправдовувала кріпосне рабство всупереч християнському ідеалу рівності всіх перед Богом. Особливої ваги в поемі “Сон” набула тема несумісності кріпосництва з християнством, жаль за кров’ю, намарне пролитою “за правду, за віру Христову”, бо нащадки героїчних козаків — пани християни, перетворившись на малоросійських дворян-кріпосників, “Без ножа і автодафе // Людей закували // Та й мордують”. Цей справедливий осуд не применшує глибокої релігійності ліричного героя-автора й ліричного персонажа-козака, який молитвою складає подяку Богові за порятунок у тяжких випробуваннях. Обидві постаті — ліричного героя-поета і персонажа-козака — єднають спільні мотиви: самотній життєвий шлях, сповнений знегод, любов над усе до України, згадки про втрачене кохання, про мандрівне бурлацьке життя, образ “побитого серця”; спільною є їхня історіософія. Завершення життєвого шляху старого козака — об’єктивована мрія самого ліричного героя-автора: “Хоч на старість стати // На тих горах окрадених // У маленькій хаті”. Ця мрія — тема третьої частини твору (рядки 164–175), якою є заключний ліричний монолог поета — молитва, щоб виблагати собі таку ж долю бодай в кінці життя.
Лірична поема “Сон” належить до найвищих здобутків поетичного Шевченкового генія.
Валерія Смілянська
Нашу інформацію найкраще дивитися програмою Internet Explorer 5 у режимі монітору: 1024х768х32
Attention: all pages available only with ukrainian descriptions. In order to read them it is necessary to have Cyrillic fonts installed on your computer system.
For download Windows’ Cyrillic fonts click here
Сон («Гори мої високії…»)
Варіанти тексту
З Переяслава старого,
Було: За Дніпром, неначе хмари,
Ще старішої, мов хмари
Було: Я йду собі, прозираю
Я йду і сумно прозираю
Іду ходою, прозираю,
Неначе з хмари виступають,
Було: Обрив високий, гай, байрак.
Обрив високий та байрак,
Хатки прилиплі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки собі гуляють.
Ще старішої… ще старішої
Ще старішої, мов хмари,
Ще старішої, мов ті хмари,
Ще старішої… мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли
Що за Дніпром сіли.
Дивлюсь – аж он передо мною
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
З Дніпром своїм розмовляє,
Мов мертвець очима
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Твої люде окрадені,
Нащо здалась козацькая
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Неначе старець торбинки.
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було.
Та все пішло ц[арям] на грище:
І Запорожжя, і село…
І монастир святий, скарбниця, –
Все, все неситі рознесли.
А ви? ви, гори, оддали.
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні…
Не ви прокляті… а гетьмани,
Усобники, ляхи погані.
Простіть, високії, мені!
Найкращі в світі! Найсвятії!
Простіть. Я Богу помолюсь…
Я так її, я так люблю
Що проклену святого Бога,
І грішну душу погублю!
За неї душу погублю!
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися… в глибокім,
В Дніпрі широкому… отак
Стоїть одним-одна хатина…
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А сльози капають… «Гай-гай. –
Старий промовив. – Недоуми!
Занапастили Божий рай.
Гетьманщина. » І думнеє
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє
«Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту і жупан…
Нащо вже лихо за У…..
Нащо вже лихо за Уралом
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може тим, що киргизи
А може, тим, що киргизи
Наробив ти, Христе, лиха!
Людей Божих?! Котилися
Дурні голови за правду,
А получшали. Ба де то!
Без ножа і автодафе
Та й мордують… Ой, ой, пани,
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє,
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили.
З Трубайлом Альта меж осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
Виступає круглий місяць
Виступали із-за хмари
Виступають із-за хмари
Виступають із-за хмари,
А старий мій подивився,
«Молюсь тобі, Боже милий,
Що не дав мені загинуть,
Що дав мені добру силу
І привів мене, старого,
Одинокий вік дожити,
І поховать побитеє
На горах оцих високих
Утер сльози нехолодні,
І згадував літа свої
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав.
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні.
І усміхнувся сивий дід…
Бо, може, нігде правди діть,
Було таке, що й женихались,
Та розійшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати.
Старий мій знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати,
А потім Богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати.
А місяць хмарою повивсь.
Отакий-то на чужині
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
Хоча серце замучене,
Принести і положити
На Дніпрових горах.
На Дніпрових горах.
Примітки
– автограф рядків 1 – 25 у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 95) [Ранній автограф] ;
Подається за чистовим автографом у «Малій книжці». У рядку 44 почате і незакінчене слово «ц…» (очевидно, з обережності) доповнюється у квадратових дужках: ц[арям].
Автографи не датовані.
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня – грудень 1847 р., Орська фортеця.
Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 9 до сьомого зшитка за 1846–1847 рр.). Спершу Шевченко, не зазначаючи ще номера, записав на сторінці 95 тільки початок вірша – перші 25 рядків, від «Гори мої високії…» до «А он старе Монастирище» включно. Виправивши в переписаному уривку чорнилом рядок 9 («Я йду собі, позираю») на «Я йду і сумно позираю» і олівцем рядки 7, 11 і ще раз 9, поет перекреслив увесь цей уривок чорнилом та навхрест олівцем і, перегорнувши аркуш, записав на сторінці 97 під № 9 увесь твір з переробленим початком (зміни в рядках 7, 11, 14, 23, 38, 41, 42), після поправленого рядка 23 введено великий новий масив тексту (рядки 24–37). У рядку 83 слово «У[ралом]» позначене лише першою літерою «У» та крапками, у рядках 84 та 87 слова «к[иргизам]» і «к[иргизи]» – літерою к й крапками. Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко вписав на місці крапок літери, яких не вистачало в цих словах («Уралом», «киргизам», «киргизи») і дописав назву твору: «Сон». Цей текст став остаточним. До «Більшої книжки» вірш не переписано.
Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 407–412 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 120 – 124 (в обох виданнях з пропуском рядків 81–91).
Поезію «Сон» («Гори мої високії…») навіяно спогадами про перебування поета в Переяславі та на Переяславщині у серпні й листопаді – грудні 1845 р. У ній мотив туги за рідним краєм своєрідно переплітається з роздумами про трагічні події в історії України.
Гори мої високії… – Так поет гіперболічно іменує високий правий берег Дніпра навпроти Переяслава.
З Переяслава старого… – Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської обл.) за часів Шевченка був повітовим містом Полтавської губернії. Шевченко відвідав його у 1845 і 1859 рр. Для Шевченка Переяслав належав до грона знакових топонімів – історичних місць, де відбулися доленосні для України події.
З Виблої могили… – У своїх археологічних нотатках Шевченко занотував:
«Между местечками Березанью и Яготином в 15 верстах от Переяслава – огромное древнєє земляное укрепление, план которого никак понять нельзя по различным направлениям валов. Предание говорит, что какая-то княжна переяславская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно, от каких) и была ими побеждена и укрепление разрушено, почему и названо Выбле, то есть выбылое, оставленное».
Запорожця з Лугу… – «Из всех плавен в особенности знаменита была плавня Великий Луг, начинавшаяся у левого берега Днепра, против острова Хортицы, и кончавшаяся, на протяжении около 100 верст, на том же берегу, вниз по Днепру, против урочища Палиивщины, выше Рога Микитина» [Яворницкий Дм. История запорожских казаков: У трьох томах. – К., 1990. – Т. 1. – С. 55] ; місцевість, покрита озерцями й болітцями, поросла подекуди лісом, а переважно – високим, як ліс, густим комишем, була неприступною для нападників і давала багату рибальську и мисливську здобич.
Оболонками старими… позирає на світ… – Оболона, оболонка – віконне гутне скло, за часів Шевченка ще нерідко круглої форми, зеленкувате й малопрозоре.
Трахтемирів – на правому березі Дніпра проти Переяслава, тепер село Канівського району Черкаської області; мало важливе значення в історії українського козацтва.
Монастирище (Монастирок) – село коло Трахтемирова із залишками монастиря XI–XII ст. і давньоруського міста Заруба.
Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя і село… – Запорозька Січ зруйнована за наказом Катерини II 1775 р.; що ж до Трахтемирівського монастиря, то він був спалений гайдамаками 1768 р., під час Коліївщини.
З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом… – У 17–18 ст. Україною називалися Київщина з Черкащиною, а Гетьманщиною – Лівобережжя з Києвом (пізніші Чернігівська й Полтавська губернії). Гетьманщина була поділена на полки та сотні; міста мали власне самоврядування й судочинство; на всій території було близько тисячі народних шкіл. Гетьманство було остаточно скасоване за указом Катерини 2-ї 1764 р., а полково-сотенний устрій – 1782 р.
Недоуми! Занапастили Божий рай! – Йдеться про старшинсько- гетьманські чвари, нерідко із залученням турецького, татарського, московського військ, які грабували й спустошували країну.
Собор Мазепин сяє, біліє… – Вознесенський собор у Переяславі, збудований на кошти гетьмана І. Мазепи у 1695–1700 рр. Про нього Шевченко згадує в археологічних нотатках, повісті «Близнецы»; 1845 р. виконав акварель «Вознесенський собор в Переяславі».
Батька Богдана могила мріє… – Йдеться про курган, згаданий Шевченком в археологічних нотатках: «По Золотоношской дороге в семи верстах от города высокий курган, называемый Богданова могила», – народна легенда назвала так курган II тисячоліття до н. е. (поет добре знав Іллінську церкву–усипальницю Б. Хмельницького та його сина Тимоша в Суботові).
Трибратні давні могили… – За п’ять кілометрів від Переяслава є три високі могили над самою дорогою. Про них згадано і в археологічних нотатках Шевченка.
Трубайло – річка Трубіж, на якій стоїть місто Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький). Впадає у Дніпро.
Альта – притока Трубежа.
В. Є. Шубравський та В. Л. Смілянська
Подається за виданням : Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 39 – 43 (канонічний текст), с. 399 – 400 (варіанти), с. 575 – 577 (примітки).
Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!
Розмістіть посилання на цю сторінку
у своєму сайті / блозі / etc.
Скопіюйте код з поля «Код для вставки» і вставте його на своїй сторінці. Змініть його відповідно до ваших потреб.
Рекомендуйте цю сторінку своїм друзям
через соціальні мережі
© 2011 – 2021 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі), автори статей
Передрук статей із сайту заохочується за умови посилання (гіперпосилання) на наш сайт
Число завантажень : 6 307
Поема сон гори мої високії
Дух истины, его же мир не
может прияти, яко не видит
его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,—
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти.
І той. і той. а що ж то я?!
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!»
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає.
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує.
І все то те. Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською.
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину.
Одпочину. аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею. Подивлюся.
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
І на небі. За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запглили
І галичі силу —
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То каторжні.
А за що? т.і знає.
Вседержитель. а може, ще
Й він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє,
Дрімає рсзум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городі: з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданачи окуті,
Муштруються. Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий. Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося. огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я. «Ура! ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» — «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Бон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою. »
Цур тобі, мерзенний
Каламарю. І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще р;а лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм в рщомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На каток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті.
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без’язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших.
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого. та в пику
Його як затопить.
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дівай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, ґуля!
Ура. ура. ура! а, а, а. »
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А беріг ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то ноно зробилося
З калюжі такої
Таке диво. отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиггрі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свит — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, от-от річку,
От. от. перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому— Вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той П е р в и й що розпинав
Нашу Україну,
А В т о р а я доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історія України.
Стою, замираю.
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скованій зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страішному на судищі
Ми бог і закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав; столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька, і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій,— а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу:
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж зісміявся.
Він і почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь. Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь. таке тілько
Сниться юродивим
Та п’яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.