Поема сон всякому своя доля
Тарас Шевченко. Поема «Сон» (» У всякого своя доля. «)
На відео: аудіокнига поеми Тараса Шевченка «Сон» (читає Анатолій Паламаренко).
Тарас Шевченко
Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба».
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти!
І той. і той… а що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудної жалкуєте!
Їй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї.
Усюди божа благодать —
І в серці і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То, хоч коти гармати.
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм»
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер вів,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає.
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбав
І не розруйнує.
І все то те. Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш?
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш.
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надіто! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались.
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською.
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла —
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти!
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті:
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита слізьми, кров’ю.
То я одпочину
Одпочину.
Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею. Подивлюся.
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш?
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
І на небі. За що ж кара.
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь.
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мерці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То каторжні.
А за що? Те знав.
Вседержитель. а може, ще
Й він недобачав.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце —
Вік не прохолоне!
А де яс твої думи, рожевії квіти.
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються. Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє,
Над ним хмарою чорнів
Туман тяжкий. Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося. Огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я. «Ура! Ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді?
Що горите?» — «Зкой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодня гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь — палати».
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю.
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на, лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий;
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями ;
Поставив столицю
На Їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах.— Царю! Царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою!
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі —
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
„І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!”
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому.
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Читайте твори Тараса Шевченка на нашому сайті:
Тарас Шевченко — Сон («У всякого своя доля. «) (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
За край світа зазирає —
Щоб загарбать і з собою
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Як кішечка, підкрадетеся,
У тебе час та й запустить
І не благай: не вимолять
А той, щедрий та розкішний,
Та отечество так любить,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Ліричний герой повертається напідпитку додому. Він лягає спати і раптом сниться йому дивний сон. Йому здається, що слідом за совою він летить над землею. Бачить він у передсвітанковому тумані села у рясних садках, красиву країну. Але чомусь та картина не викликає радості, бо «рай» той страшний. Бо он з каліки знімають латану свитину разом зі шкурою, розпинають за подушне вдову, єдиного ж її сина забирають у рекрути. Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, а батько-панич вже розважається з іншою.
Поет звертається до Бога із запитанням, чи довго ще терпіти народові таку наругу.
Знову герой продовжує свій політ. Навкруги він бачить сніги і раптом чує гул кайданів. Це каторжники працюють на рудниках Сибіру. І тут немає щасливого життя. Серед злодіїв знаходяться і революціонери.
Знову піднімається герой у небо. Бачить він якесь чи то московське, чи то німецьке, чи то турецьке місто. У ньому знаходяться тільки одні палати. Раптом усе спалахнуло, виявилося, що це розпочався парад.
Герой проштовхується наперед, зустрічає дорогою земляка, який пропонує провести його до палацу за гроші. Зробившись невидимим, герой проходить до палат. Бачить він царя, що виступає бундючно, і біля нього непривабливу царицю.
Викликає подив, що таким людям присвячено стільки віршів.
Багато тут різних панів, які намагаються протиснутися ближче до царської пари.
Цар підходить до найстаршого і б’є його в пику, той б’є меншого і так пішло далі.
Герой вирішує оглянути місто, бачить пам’ятник Петру І, який розпинав Україну, Катерині II, яка її доконала. Раптом він чує пісню про замордованого гетьмана Павла Полуботка. З неба спускається хмара — біла пташка, яка співає:
І ми сковані з тобою,
На страшному на судищі
Од очей твоїх неситих.
Починається ранок, і додому повертаються дівчата, яких матері посилали вночі на заробітки. В сенат ідуть писарі, щоб брати хабарі. Між ними і українці, які забули свою мову.
Герой страждає за Україною, «бездітною вдовицею». Надумався він подивитися, що ж відбувається у царських палатах, і побачив там страшного з похмілля царя, що кричав на підданих. Знову починається крик від більшого на меншого. Раптом цар зіщулився і став подібним до кошеняти. Герой засміявся і прокинувся.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Поему «Сон» Тарас Шевченко написав після повернення з України, вражений стражданнями земляків.
Епіграф розкриває бажання автора розказати людям правду про суспільство зла і насильства.
Картини страждання гноблених протиставляються зображенню мізерності царського палацу, його підданих. Царське подружжя змальовується як потворні непривабливі істоти.
Засобами сатири у поемі є гротеск, сарказм та іронія.
Поема «Сон» — перший в українській літературі твір політичної сатири, Форма сну не тільки не затіняє викривального змісту, а наче підкреслює нереальність такого жахливого існування людини.
Сон ( «У всякого своя доля») читать онлайн бесплатно
Дух истины, его же мир не
может прияти, яко не видит
его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
За край світа зазирає,—
Щоб загарбать і з собою
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Як кішечка, підкрадеться,
У тебе час та й запустить
І не благай: не вимолять
А той, щедрий та розкошний,
Та отечество так любить,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Так і треба! бо немає
А ви в ярмі падаєте
На тім світі благаєте?
Шкода й праці. Схаменіться:
І царята і старчата —
І той. і той. а що ж то я?!
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
Усюди божа благодать —
І в серці, і в хаті.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
Поки твої малі діти
Прощай же ти, моя нене,
Годуй діток; жива правда
Летим. Дивлюся, аж світає,
Соловейко в темнім гаї
Тихесенько вітер віє,
Меж ярами над ставами
Сади рясні похилились,
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
І нема тому почину,
Ніхто його не додбає
І все то те. Душе моя,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Похожие книги на «Сон ( «У всякого своя доля»)», Шевченко Тарас Григорович
Шевченко Тарас Григорович читать все книги автора по порядку
Сон ( «У всякого своя доля») отзывы
Отзывы читателей о книге Сон ( «У всякого своя доля»), автор: Шевченко Тарас Григорович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.
Поема сон всякому своя доля
чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 35 — 49).
Подається за збіркою «Три літа». В рядку 69 помилково написане слово «тенетрями» виправляється за контекстом «нетрями».
Автограф датовано: «8 июля 1844. С.-Петербург».
Датується за автографом: 8 липня 1844 р., С.-Петербург.
Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час переписування зроблено чимало виправлень (див. розділ «Інші редакції та варіанти»). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування у селі Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко зробив виправлення чорнилом і олівцем у 148, 261, 415, 544, 560, 566-му рядках. Текст поеми набув остаточного вигляду.
Про те, що існував попередній автограф поеми, свідчив М. І. Костомаров. Згадуючи про своє знайомство з Шевченком у Києві навесні 1846 року, він зазначив, що поет під час другої зустрічі «принес с собою в кармане несшитую тетрадь своих нигде еще не печатанных стихотворений, читал их. » (Костомаров Н. И. Письмо М. И. Семевскому // Рус /700/ская старина. — 1880. — № 3. — С. 598). В автобіографії мемуарист уточнював: «Он прочел мне некоторые из неизданных своих произведений, от которых я был в совершенном восторге. Особенно сильное впечатление произвел на меня „Сон“, неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал и перечитывал ее всю ночь и был в полном упоении» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211).
У середині 40-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., поема поширювалася в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Матеріали слідства у III відділі свідчать, що серед кирило-мефодіївців твори Шевченка поширював О. О. Навроцький. Під час арешту кирило-мефодіївців списки поеми «Сон» відібрано у В. М. Білозерського та М. І. Костомарова (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., № 81, ч. 4, арк. 45 звор. — 53; ч. 3, арк. 105 — 106). На допиті у III відділі В. М. Білозерському поставили питання: «Вам ли принадлежат тетрадки с малороссийскими стихотворениями, между которыми находится и „Сон“ — самое наглое сочинение Шевченко. » (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 121). М. І. Костомарова запитали: «Для чего вы хранили у себя написанные на нескольких листочках стихотворения возмутительного содержания, даже „Сон“, сочинение Шевченки, исполненное самых наглых и дерзких описаний высочайшего дома, равно две книги, печатную и рукописную, сочинений того же Шевченки, исполненные подобных мыслей? Кто переписывал и иллюстрировал означенную рукописную книгу?» (Там само. — С. 116). Списки В. М. Білозерського та М. І. Костомарова опосередковано походять від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).
Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, поему переписували як із «незшитого зошита», залишеного поетом у когось із знайомих, так і з інших списків. У деяких із цих списків, зокрема П. О. Куліша (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70), у тому, за яким К. Г. Климкович вперше надрукував поему в 1865 р. у Львові окремим виданням, у списку, варіанти якого подано у празькому «Кобзарі» 1876 р. з додатком споминок Костомарова і Микешина (с. 12 — 28), та ін. твір датовано не липнем, як у рукописній збірці «Три літа», а червнем 1844 р. У першодруці і в списку П. О. Куліша дата збігається дослівно: «Місяць червень, р. б. 1844, у Петербурзі». І там, і там відсутні епіграфи. Конкретніша дата у празькому «Кобзарі» 1876 р. (Т. 2. — С. 28): «1844, 8 июня Петербург». За формулюванням вона ближча до шевченківської традиції. Рік, число і місце збігаються з датою збірки «Три літа». Можливо, неуважно прочитано місяць: замість «июль» — «июнь».
Коли 21 серпня 1859 р., повертаючись з третьої подорожі в Україну, Шевченко завітав у Качанівку, син Г. С. Тарновського (тоді студент) продекламував йому рядки:
Лечу, дивлюся — аж світає,
Соловейко в темнім гаї
Тихесенько вітер віє,
Між ярами, над ставами
Верби зеленіють. /701/
(Мелочи из жизни Шевченка // Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 35). Пропуск рядка «Степи, лани мріють», очевидно, випадковий, але слово «Лечу» у першому рядку наведеного уривка (замість «Летим», як у збірці «Три літа») зустрічається у багатьох списках. Такий вигляд має цей рядок і в «Кобзарі» 1867 р., в якому опубліковано уривок з поеми (рядки 75 — 156) з цензурними купюрами. Повністю поему «Сон» у Росії надруковано вперше у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 166 — 182.
Згаданий список П. О. Куліша, а також списки О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, с. 445 — 452) і Г. М. Честахівського (ІЛ, ф. 1, № 62) містять багато відмін проти основного тексту. Джерело їх не встановлено. Мабуть, вони походять від неякісних списків. Існували також нині не відомі списки М. О. Максимовича і той, що належав Г. Степаненкові. Варіанти першого опублікував В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» (с. 69 — 71), варіанти другого подано у примітках до «Кобзаря» 1908 р. за редакцією В. М. Доманицького (с. 619 — 620).
З невстановленого джерела поему переписано в кінці 50-х років XIX ст. до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка, що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Варіанти із цього списку (порівняно з «Кобзарем» 1893 р.) опублікував О. Я. Кониський у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901. — Т. 39. — С. 21).
Багато спотворень допущено в рукописному «Кобзарі» 1857 р. І. І. Сердюкова (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 19 — 42). Переважна більшість пізніших списків походить від публікацій (див.: Попель С. Д. Списки поеми Шевченка «Сон» // Радянське літературознавство. — 1964. — № 3. — С. 50 — 73).
Цікавим і до певної міри загадковим є список 1852 р., зроблений у Новопетровському укріпленні (див.: Хінкулов Л. Ф. Невідомі рукописи й документи з архівів Новопетровського укріплення // Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. — К., 1962. — С. 265). Список у зошиті на 26 сторінок, під текстом підпис не рукою Шевченка «Т. Шевченко» і дата «Коки 1852». Очевидно, його зроблено одним із приятелів і шанувальників поета з кола польських засланців. Список зберігається у фонді історика М. П. Лихачова в архіві Санкт-Петербурзького філіалу Інституту історії РАН (К., 238, IV, 13, шифр: 311/10).
Уже в перші дні приїзду до Оренбурга в 1847 р. Шевченко, за свідченням Ф. М. Лазаревського, читав з пам’яті йому і С. П. Левицькому поему «Сон» (Лазаревский Ф. М. Из воспоминаний о Шевченко // Киевская старина. — 1899. — № 2. — С. 152). Ймовірно, що і в Новопетровському укріпленні він продиктував її з пам’яті комусь із друзів, а той зафіксував її з багатьма неточностями. У списку близько 200 рядків мають різночитання проти автографа у збірці «Три літа».
Про поширення поеми «Сон» у списках свідчив М. П. Драгоманов: «Я сам у свій хлоп’ячий вік, у 50-ті роки, надибавсь, наприклад, на сліди впливу Капністів-лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон“, і „Кавказ“ Шевченка» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — К., 1917. — С. 27).
Вперше всю поему введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 17 — 34 (подано за першодруком).
Комедія — авторський підзаголовок — «комедія» вказує на жанрово-стилістичне спрямування твору, водночас він містить настанову на очуд /702/неність, абсурдність зображуваного («сон, напричуд дивний»; «Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь. »). Загалом жанровий спектр твору набагато ширший. Це сатирична поема з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політична за проблематикою. Жанр поеми визначено як «комедію» за взірцем жанру «Божественної комедії» Данте, перша частина якої — «Пекло» вийшла в 1842 р. у російському перекладі.
Духъ истины, его же мір не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его. — Епіграфом з Євангелія від св. Іоана («Духу істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить його і не знає») поет дуже узагальнено окреслює стан суспільства, яке не приймає Духу істини, бо не бачить його і не знає. Звідси випливає намір автора — розкрити перед своїми байдужими сучасниками істинну картину навколишнього життя в його найжахливіших проявах.
У всякого своя доля І свій шлях широкий. — Вступна частина поеми (рядки 1 — 48) є своєрідною трансформацією поглиблених образно й соціально мотивів вірша Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права» (див., зокрема: Ласло М. Влияние творчества Г. Сковороды на поэзию Т.Г. Шевченко // Доклады и сообщения, представленные на VII Международном съезде славистов (Варшава, 21 — 27 августа 1973). — Бухарест, 1973). Ряд загальнолюдських і суспільних вад виявляється водночас дуже пізнаваним, екстрапольованим на конкретні обставини й події російської дійсності часів царювання Миколи І.
Той неситим оком. — натяк на Миколу I, який у цей час вів війну на Кавказі, потопив у крові польське повстання 1830 — 1831 рр., погрожував збройним втручанням країнам, які проводили не бажану йому політику. Водночас Шевченко мав на увазі й усіх інших «катів вінчаних».
Все храми мурує. — За царювання Миколи І велося посилене будівництво церков переважно за проектами архітектора К. Тона.
Та якогось Раю На тім світі благаєте. — Поняття «рай» є наскрізним у поемі («Тихо, як у Раї»; «Так от де рай!») і трактується в дусі народно-релігійних уявлень як куточок благоденства, місце без страждань. Пошук такого раю є композиційним стрижнем поеми. Гротескно-саркастичного звучання цей мотив набуває в зображенні царського раю («Так от де рай!»).
Так буцім сова Летить. — Образ сови як провідниці ліричного персонажа в його польоті над імперією горя і зла є художньо вмотивованим і постійним у творчості Шевченка (поезії «Три літа», «Рано-вранці новобранці. », поеми «Сова», «Чернець», «Марина»). Втілюючи такі риси, як пітьма, похмурість, розпач, відчай, цей образ є співвідносним з народнопоетичною і християнською символікою.
Споконвіку вмивається, Сонце зострічає. І нема тому почину, І краю немає! — філософські роздуми, співзвучні з мотивами Книги Еклезіастової (Гл. 1. В. 4 — 5): «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно».
Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. — Ремінісценція мотивів з Одкровення св. Іоана Богослова (Гл. 21. В. 4): «. і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше. ».
А он розпинають Вдову за подушне. — Подушний податок, запроваджений Петром I, накладався на осіб так званих податних станів, незале /703/жно від їхньої заможності. Подушне сплачувалося за «ревізьку душу», тобто за осіб чоловічої статі, внесених до податкових списків під час перепису. До нового перепису його повинні були сплачувати вдови за своїх померлих чоловіків. Фактично вдови сплачували подушне більшу частину життя, бо переписи проводилися дуже рідко. На час створення поеми останній перепис був у 1833 р., а наступний відбувся 1850 р.
Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. — Образність і тональність цього фрагмента суголосні тим, що панують в Одкровенні св. Іоана Богослова і змальовують переддень перед судом Божим і другим пришестям Христа: «Перший посурмив, і настав град і вогонь, змішані з кров’ю, і кинуто їх на землю» (Гл. 8. В. 7); «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря — кров’ю» (Гл. 8. В. 8); «І третій ангел посурмив, і впала з неба зоря велика, що палала, як смолоскип. » (Гл. 8. В. 10); «Трьома карами цими вбита була третина люду: огнем і димом і сіркою. » (Гл. 9. В. 18); «. от — великий дракон червений, який мав сім голів і десять рогів, і на головах його — сім діядем» (Гл. 12. В. 3). У підтексті — пророцтво загибелі кривдникам і грішникам, які не хочуть покаятися у своїх злодіяннях.
А меж ними, запеклими. Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! — узагальнений до символу образ засланого борця за волю. «Цар волі» — уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, передусім декабристам, яких Шевченко глибоко шанував як «первых русских благовестителей свободы». Водночас це пряма алюзія образу Ісуса Христа. За Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «„Це Ісус — Цар Юдейський“. Тоді розіп’яли з Ним двох розбійників: одного праворуч, а одного ліворуч» (Матвія. Гл. 27. В. 37 — 38).
І ні однісінької хати. — Архетип хати у Шевченка містить глибоко гуманістичний заряд. Хата — це прихисток людського тепла й затишку (пор.: «Не кидай матері, казали. », «Садок вишневий коло хати. », «І виріс я на чужині. », «Не молилася за мене. »). В цьому значенні він протистоїть поняттю «палати». Розвиток образу, наповнення його сатиричним змістом — у поезії «Якби ви знали, паничі. ».
У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти! — Йдеться про парадний прийом, бенкет у царському палаці, на честь чого влаштовано святкову ілюмінацію. Про скептичне ставлення Шевченка до подібних царських розваг свідчить його запис у щоденнику від 1 липня 1857 р., де згадано подібне свято в Петергофі 1836 р.
Аж ось і сам. — Тут і далі сатира на соціально-політичний лад царської Росії набирає форми памфлету на особу Миколи І. Сатиричний портрет царя при всій гротесковості дуже схожий на свій оригінал і за політичною суттю, і за зовнішністю. Можливо, на образі Миколи І у поемі «Сон» відбилося знайомство Шевченка з поемою А. Міцкевича «Дзяди» та опосередковано (через О. Бодянського) — з книжкою маркіза де Кюстіна «La Russia en 1839» (Paris, 1843).
Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. — У ті роки друкувалося чимало улесливих віршів, присвячених імператриці (Є. Ростопчина, «Тайные думы», 1838; П. Ободовський, «Царский цветник», 1841; Калістратов, «Русь святая. На новый год», 1841; І. Мятлєв, «Картина в кабинете государыни императрицы», 1841 та ін.).
Мов сичі надуті. — Микола I, за свідченням сучасників, намагався справити враження на присутніх своїм величним виглядом. За припущенням де Кюстіна, він носив корсет, а емігрант М. Сазонов у памфлеті «Правда про імператора Миколу I» (Париж, 1854) писав, що цар навмисно міцно затягував живіт, щоб той краще підпирав груди (Литературное наследство. — 1941. — № 41/42. — С. 245).
Та нових петлицях Та о муштрах ще новіших. — Коло інтересів Миколи I зводилося до парадів, муштри, мундирів. «Мания смотров, парадов и маневров имеет в России характер повальной болезни. Губернаторы, подобно государю, проводят жизнь за игрой в солдатики» (Де Кюстин. Николаевская Россия. — С. 267). Фрунтоманію Миколи І викривали А. Міцкевич у поемі «Дзяди», О. І. Полежаєв, а після 1844 р. — М. П. Огарьов, О. І. Герцен, П. Л. Лавров. Не випадковою є й згадка про «нові петлиці». У тогочасних газетах часто публікувалися накази про зміни в формі російської армії. Зокрема, незадовго до написання поеми — 18 травня 1844 р. Шевченко міг прочитати в «Северной пчеле» наказ: «Государь император высочайше повелеть соизволил: всем войскам, исключая гусаров, вместо употребляемых ныне киверов, иметь вновь утвержденные его величеством каски». А 14 липня 1844 р., тобто через чотири дні після написання комедії, у тій же газеті надруковано наказ про зміни у формі сибірського гренадерського полку, в якому, зокрема, є рядки: «Штаб- и обер-офицерам сего полка иметь золотые петлицы на воротниках и обшлагах мундиров. » (Северная пчела. — 1845. — № 5).
Дивлюсь, цар підходить До найстаршого. та в пику. — Сцена «генерального мордобитія» (Франко І. Темне царство// Повне зібр. творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 26. — С. 148) є своєрідним гротесковим образом, який розкриває «механіку» самодержавства в дії.
Твердиня й дзвіниця. — Петропавловська фортеця й Петропавловський собор, дзвіниця якого має високий шпиль. Фортеця, збудована Петром I для оборони столиці від шведів, незабаром стала тюрмою для найнебезпечніших політичних ворогів царату. Собор був усипальнею російських імператорів.
Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! — Йдеться про пам’ятник Петру I на Сенатській площі в Петербурзі, споруджений у 1782 р. за проектом французького скульптора Е. Фальконе (1716 — 1791). Стилістично знижений опис пам’ятника суперечить офіціозно закладеній у ньому величі. Невідповідність образного вирішення пам’ятника, помічену Шевченком-митцем, зауважив ще маркіз де Кюстін, який назвав задум Фальконе «фатальним», а виконання — «безпорадним».
Первому — вторая. — Напис на пам’ятнику Петрові I російською та латинською («Petro Primo Katarina Secunda») мовами. /705/
Це той первий, що розпинав Нашу Україну. — Тут і в пізніших творах («Великий льох», «Іржавець») поет гнівно картає Петра I за соціальне й національне гноблення українського народу. Політика царя щодо України була спрямована на обмеження її автономії: у листопаді 1720 р. він видав указ «Про заснування в Малоросії Військової канцелярії», яким започаткував уніфікацію державних порядків за російським зразком. У квітні 1722 р. створюється російська владна структура — Малоросійська колегія, що діяла в складі шести офіцерів-росіян — командирів розквартированих в Україні царських полків. Почали запроваджуватися обмеження і в духовному житті українців, зокрема, в жовтні 1720 р. сенат ухвалив постанову щодо заборони друкування книжок у Гетьманщині, окрім церковних, та й у тих не мало бути відмінностей від російських видань.
А вторая доконала Вдову сиротину. — Катерина II (1729 — 1796) остаточно ліквідувала залишки автономного ладу Лівобережної України, скасувавши гетьманство (1764), ліквідувавши Запорозьку Січ (1775) і запровадивши загальноросійську адміністративну систему. Указом Катерини II від 3 травня 1783 р. в Україні запроваджено кріпосне право. Своїм численним фаворитам цариця роздарувала багаті маєтки. На землях, що належали Запорозькій Січі, заснувала низку колоній (німецьких, сербських, болгарських). Дії імператриці були також спрямовані на русифікацію українського народу. Шевченко картав Катерину II й у поемах «Гайдамаки», «Сліпий», «Великий льох». Різке осудження Катерини II характерне для «Оди на рабство» В. Капніста, що її Шевченко міг знати.
«Із города із Глухова Полки виступали 3 заступами на лінію. » — Шевченко відштовхнувся від початку народної історичної пісні «У Глухові у городі»: «У Глухові у городі у всі дзвони дзвонять, Да вже наших козаченьків на лінію гонять» (Максимович М. Украинские народные песни. — С. 111 — 112). З наказу Петра I козацькі полки брали участь у будівництві Петербурга, каналів та укріплень уздовж південних і східних кордонів імперії (від Дніпра до Волги). Від виснажливої праці, хвороб і поганих харчів загинули сотні тисяч козаків. Сотенне містечко Глухів після сплюндрування в 1709 р. Батурина підручними Петра I стало резиденцією гетьмана І. Скоропадського, а з 1722 р. — наказного гетьмана П. Полуботка і місцем розташування Малоросійської колегії.
Наказний гетьман — той, хто заступав гетьмана під час його відсутності або після смерті до обрання нового гетьмана. Після смерті І. Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра I за дозволом обрати нового гетьмана (його кандидатуру старшина пропонувала ще 1709 р.), поклавши тимчасові гетьманські обов’язки на чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка (близько 1660 — грудень 1724). Царський уряд не дозволив проведення виборів, і лише сенат закріпив виконання обов’язків наказного гетьмана за Полуботком. Наказний гетьман виступив за ліквідацію Малоросійської колегії, виражаючи настрої патріотично настроєної старшини, яка хотіла відстояти державні інтереси України, зберегти гетьманський спосіб правління. Полуботок писав до сенату скарги на зловживання колегії, організовував чолобитні до імператора з метою усунення російської адміністрації. Розлючений Петро I наказав Полуботкові з’явитися «для відповіді» до Петербурга. Там ув’язнив його в Петропавловській фортеці, в казематі якої Полуботок наприкінці грудня 1724 р. помер.
Поставив столицю На їх трупах катованих! — Відомості про участь козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень Шевченко /706/ взяв в основному з «Истории русов», яку він знав у рукопису ще з кінця 30-х років і називав, слідом за О. Бодянським, «Літописом Кониського»: «Они осушали непроходимые болота и рыли каналы для прохода водных судов в Санктпетербург, город новопостроенный Государем на свое имя в самых Северных болотах, при устье реки Невы, который созидан весь почти на сваях и насыпях и был могилою многочисленного народа, погибшего от мокрот, тягости и стужи» (История русов. — М., 1846. — С. 224). Подібні мотиви містять також історичні народні пісні, а також розділ «Петербург» з поеми А. Міцкевича «Дзяди». Звинувачення Петра I в численних жертвах під час будівництва Петербурга приписуються П. Полуботку, який, за текстом поеми, пов’язаний з цим часом. Однак під час будівництва столиці гетьманом був І. Мазепа. Картина будівництва столиці Російської імперії таким чином виростає до узагальнення — вся держава була зведена значною мірою на українських кістках (див.: Шевчук Вал. «Святий Чигирин» (бачення української історії в поезії Тараса Шевченка) // Українська мова та література. — 2000. — № 19. — С. 9).
То не хмара — біла пташка Хмарою спустилась. — узагальнений у дусі народнорелігійних уявлень образ душ козаків, закатованих Петром I, які чекають на Страшний суд (подібний образ є в пізнішій поемі «Великий льох»).
«І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих». — Тобто царя не допустять до Раю. Тема праведного суду над Петром I навіяна апокрифічною передсмертною промовою Полуботка перед Петром I, наведеною в «Истории русов»: «Верю несомненно, что, за невинное страдание мое и моих ближних, будем судиться от общего и нелицемерного Судии нашего, Всемогущего Бога, и скоро пред Него оба предстанем, и Петр с Павлом скоро рассудятся» (История русов. — С. 231).
Неначе з берлоги Медвідь виліз. — Порівняння Миколи І з ведмедем (медвідь — діалектна форма, вживана на Черкащині замість загальнолітературного «ведмідь») Шевченко повторив згодом у щоденнику, пишучи про «тяжелую казарменную лапу неудобозабываемого дрессированного медведя» — царя (запис 31 березня 1858 р.). Аналогічні порівняння Миколи І з хижим звіром досить поширені в російській нелегальній літературі часів Шевченка: О. Герцен писав про «медвежью лапу правительства», М. Сазонов — про «медвежью шутку Николая, объявившего сумасшедшим Чаадаева» («Полярная звезда» на 1856 год. — С. 250), Д. Ахшарумов — про «тяжкую лапу Николая» (вірш «Херсон»), О. Полежаєв порівнював Миколу з «лютым волком» («Арестант») тощо. Відповідно до християнської символіки, ведмідь — втілення гріховної тілесної природи людини, символ зла, жорстокості, жадібності.