Поема сон характеристика цариці
Даю 20 баллов. Цитатна характеристика царя і цариці з поеми «Сон»(У всякого своя доля. ).
Саме цар, вершитель доль людей і цілих народів, став головним об’єктом викриття. З рядків поеми можна зрозуміти ставлення Шевченка до нього. «Той неситим оком — за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину», — так характеризує поет головного організатора колоніальної політики Росії. Але про те, що «неситий» — цар, можна лише здогадуватися,
бо імені його поки ще не названо.
«Цар цвенькає; а диво-цариця, мов та чапля меж птахами, скаче, бадьориться».
«Довгенько вдвох походжали, мов сичі надуті. »
«Це той Первий¹, що розпинав нашу Україну, а Вторая² доконала вдову сиротину».
«Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, накралися; а що взяли на той світ з собою?»
«Людоїде, змію! На страшному на судищі ми бога закриєм од очей твоїх неситих.»
«. а з шкур наших собі багряницю³ пошив жилами твердими і заклав столицю в новій рясі.»
«Подивися: церкви та палати! Веселися, лютий кате, проклятий! проклятий!»
«Медвідь⁴ виліз, ледве-ледве переносить ноги; та одутий, аж посинів: похмілля прокляте його мучило.»
Краса у житті людини. Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«. Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з’являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа. Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».