Поема сон характеристика царя
Даю 20 баллов. Цитатна характеристика царя і цариці з поеми «Сон»(У всякого своя доля. ).
Саме цар, вершитель доль людей і цілих народів, став головним об’єктом викриття. З рядків поеми можна зрозуміти ставлення Шевченка до нього. «Той неситим оком — за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину», — так характеризує поет головного організатора колоніальної політики Росії. Але про те, що «неситий» — цар, можна лише здогадуватися,
бо імені його поки ще не названо.
«Цар цвенькає; а диво-цариця, мов та чапля меж птахами, скаче, бадьориться».
«Довгенько вдвох походжали, мов сичі надуті. »
«Це той Первий¹, що розпинав нашу Україну, а Вторая² доконала вдову сиротину».
«Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, накралися; а що взяли на той світ з собою?»
«Людоїде, змію! На страшному на судищі ми бога закриєм од очей твоїх неситих.»
«. а з шкур наших собі багряницю³ пошив жилами твердими і заклав столицю в новій рясі.»
«Подивися: церкви та палати! Веселися, лютий кате, проклятий! проклятий!»
«Медвідь⁴ виліз, ледве-ледве переносить ноги; та одутий, аж посинів: похмілля прокляте його мучило.»
Краса у житті людини. Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«. Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з’являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа. Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Поема “Сон” Т. Шевченка: скорочений виклад, аналіз, цитати про твір
Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.
Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).
Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.
Проблематика:
• Самодержавство
• Кріпосництво
• Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.
До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.
Композиція будується таким чином:
1. Філософський вступ.
2. Зображення України.
3. Каторга в Сибіру.
4. Царські палати.
5. Набережна Неви.
6. Столиця зранку.
7. Другий прийом у палатах.
Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.
Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує..
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.
Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті.
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень.
Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить.
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура. ура. ура! а-а-а…»
Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…
Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).
“Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.”
Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:
…землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:
Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь…
Цитати
сміливий маніфест слова проти темного царства
Поема-комедія «Сон» та сучасна Шевченкові суспільно-політична дійсність
Шкільний твір
Сатирична поема «Сон» належить до найвизначніших творів поета періоду «Трьох літ». У цей час центральною темою його творчості стає критика самодержавно-кріпосницького ладу в сучасній поетові Росії. У поемі «Сон» це здійснюється в алегоричній формі. Шевченко дав до твору підзаголовок «комедія», прагнучи підкреслити сатиричну спрямованість поеми.
Ліричному героєві твору, що знаходився напідпитку, начебто наснився дивний сон. Герой пролітає над землею, потрапляє в різні куточки царської Росії. Такий прийом дає Шевченкові змогу вільно переміщатися з однієї місцевості в іншу та створити повну картину становища народу в самодержавно-кріпосницькій Росії. Розпочинається поема вступом, у якому в сатиричній формі розповідається про сучасне поетові життя. Поет просить сучасників схаменутися, бути людянішими, бо «усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти». Далі поет переповідає сон, що наснився ліричному героєві. У цьому сні можна виділити три епізоди: перший — життя в Україні, другий — в Сибіру, третій — у Петербурзі в царських палатах.
Пролітаючи над Україною, ліричний герой поеми звертає увагу на контраст між її мальовничою природою та становищем трудового люду. Описи української природи належать до найпоетичніших місць у поемі. Разючим контрастом до природи видається життя кріпаків. Шевченко наводить вражаючі факти: під тином опухла дитина помирає з голоду, а мати в цей час жне на панщині пшеницю, у вдови-каліки єдиного сина забирають до війська, жінку-покритку батьки вигнали з дому. Описавши такі явища, поет звертається в полемічному запалі до самого Бога, дорікаючи йому за невтручання. Поет ставить запитання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?»
Із України уява поета переносить нас до Сибіру, на рудники, де добували золото. На рудниках тоді працювало багато політичних засланців. Ліричному героєві почулося, ніби під землею загули кайдани, і він побачив каторжан. Були там карні злочинці, засуджені за вбивства, пограбування, а серед них —— «цар волі, цар, Штемпом увінчаний!». В образі «царя волі» Шевченко втілив типові риси борців за народну волю. Цей герой вирізняється серед інших, поводиться з гідністю: «В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!»
Шевченко згадує і «думи, рожевії квіти», які сіяв у народі «цар волі» — борець за народні права. Його турбує, чи зуміли борці за народну волю передати, посіяти свої ідеї серед людей, чи подбали вони про те, щоб ці ідеї поширилися в народі.
Із Сибіру автор переносить нас до Петербургу, і в цьому епізоді він досягає найбільшого сатиричного ефекту. Петербург уявляється Шевченкові містом, побудованим на людських кістках, на крові. Пролітаючи над Петербургом, ліричний герой звертає увагу на пам’ятник, який побудувала Петру І Катерина II. На пам’ятнику написано: «Первому Вторая». Шевченко висловлює народну точку зору на діяльність цих царів, які принесли багато лихого Україні: «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову-сиротину».
За допомогою «землячків» ліричний герой у Петербурзі потрапляє в царські палати. Цей прийом дав Шевченкові можливість сатирично змалювати царя та його придворних, розкрити нікчемність їх прагнень та інтересів. Царя поет порівнює з ведмедем — така його величезна сила. Коли ж цей вельможа опиняється на самоті, то перетворюється на маленьке нікчемне кошеня. Цар із царицею та їхні придворні змальовані за допомогою сатиричних характеристик. Цар — високий, сердитий, цариця — «мов опеньок засушений,, тонка, довгонога», вона ступає «мов чапля», цар не говорить,— а «цвенькає», із підлеглими вони «мов сичі надуті», розмови царя й цариці нікчемні, вони говорять «о нових петлицях та о муштрах ще новіших». Не краще змальовані й придворні. Це панство «пихате, пузате», вони заграють із царем, розважаються, пиячать. Про стосунки між царем і підлеглими Шевченко добре сказав в епізоді, влучно названому І. Франком «сценою генерального мордобитія». П’яний цар, розсердившись за щось на свого підлеглого, вдарив його в пику. Той — нижчого за чином, і так далі. У цій гротесковій сцені Шевченко підмітив основний бюрократичний принцип керівництва в самодержавній Росії, коли «менший меншого туза». Показуючи такі викривальні за своєю силою сцени, поет говорить читачам, що далі так жити не можна. Питання, поставлене на початку поеми: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?», є ідеєю цього сатиричного твору.
Тараса Шевченка «Сон»
Поема «Сон» — перша політично-сатирична поема у творчості поета. У цьому творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер.
«Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям.
Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.
Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини.
У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм:
Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст.
В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві.
У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновників. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки.
Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем.
Перетворення царя на жалюгідне кошеня викликає іронічну усмішку як оповідача, так і самого Шевченка, які набувають тотожності. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.