Проблема драми життя це сон
Проблематика та поетика драми «Життя це сон».
«Життя є сон» (1635)
Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади
Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.
Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.
Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.
Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.
В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.
Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:
Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья
Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья
Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.
Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.
Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.
Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти
В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.
Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.
Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».
Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.
Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».
Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.
Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.
Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.
Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»
С веселостью, и пышной, и беспечной,
Цветы проснулись утренней зарей.
Настала ночь, и вот, с холодной мглой,
Их сон объял, непробудимо вечный.
В них с золотом и с белизною млечной
Играла злость радужной игрой.
И тускло все. Вот лик судьбы людской.
Так много день уносит быстротечный.
С рассветом ранним розы расцвели
И умерли: в одной и той же чаше
И колыбель и гроб себе нашли.
Так точно мы, рожденные в пыли,
В единый день свершаем судьбы наши:
Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.
Бароко як напрям у літературі та мистецтві Европи 17 ст.
2. Соціокультурна ситуація у Європі 17 ст.
3. Світоглядні позиції бароко.
4. Специфіка естетики і поетики бароко.
5. Жанрова система барокової літератури.
Поняття «бароко».
«XVII століття» — не календарне поняття з 1600 по 1700 р., а визначення самостійної епохи, що має у різних країнах різні хронологічні рубежі. Це початок літератури Нового часу, наступного історико-культурного етапу після античності та Середньовіччя, перехід від середньовічної цивілізації, у рамках якої залишалася культура Ренесансу, до цивілізації нового типу.
У 17 ст. Європа вступає у нову культурно-історичну добу – вік Бароко. Поняття бароко включає в себе кілька значень:
1) Бароко як світорозуміння та світовідчуття, пов’язане зі специфічним розумінням світу і місця людини в ньому в новий історичний час, що прийшов на зміну Відродженню. В цьому сенсі ми говоримо про «барокову людину», яка у своїх життєвих цілях, почуттях, думках і поведінці відбиває неповторність нової доби; така людина стає персонажем мистецтва;
2) Загально мистецький стиль (стильова система) бароко, який відобразився в літературі, образотворчих мистецтвах, музиці й театрі;
3) Літературний напрям бароко, в який включають літературні явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).
Слово «бароко» походить від португальської назви «perrola barroca» (перлина чи мушля з перлиною незвичної, неправильної форми). Це слово почали вживати в Італії щодо архітектури і образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесанс. Як мистецтвознавчий термін «бароко» узаконили Якоб Буркхард і Генріх Вьольфлін у другій половині 19 століття. У 20 столітті термін «бароко» поширили на інші види мистецтва 17 століття – музику, літературу тощо.
Основні теми й проблеми драми життя це сон
Проблематика та поетика драми «Життя це сон».
«Життя є сон» (1635)
Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади
Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.
Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.
Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.
Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.
В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.
Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:
Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья
Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья
Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.
Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.
Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.
Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти
В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.
Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.
Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».
Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.
Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».
Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.
Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.
Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.
Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»
С веселостью, и пышной, и беспечной,
Цветы проснулись утренней зарей.
Настала ночь, и вот, с холодной мглой,
Их сон объял, непробудимо вечный.
В них с золотом и с белизною млечной
Играла злость радужной игрой.
И тускло все. Вот лик судьбы людской.
Так много день уносит быстротечный.
С рассветом ранним розы расцвели
И умерли: в одной и той же чаше
И колыбель и гроб себе нашли.
Так точно мы, рожденные в пыли,
В единый день свершаем судьбы наши:
Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.
Бароко як напрям у літературі та мистецтві Европи 17 ст.
2. Соціокультурна ситуація у Європі 17 ст.
3. Світоглядні позиції бароко.
4. Специфіка естетики і поетики бароко.
5. Жанрова система барокової літератури.
Поняття «бароко».
«XVII століття» — не календарне поняття з 1600 по 1700 р., а визначення самостійної епохи, що має у різних країнах різні хронологічні рубежі. Це початок літератури Нового часу, наступного історико-культурного етапу після античності та Середньовіччя, перехід від середньовічної цивілізації, у рамках якої залишалася культура Ренесансу, до цивілізації нового типу.
У 17 ст. Європа вступає у нову культурно-історичну добу – вік Бароко. Поняття бароко включає в себе кілька значень:
1) Бароко як світорозуміння та світовідчуття, пов’язане зі специфічним розумінням світу і місця людини в ньому в новий історичний час, що прийшов на зміну Відродженню. В цьому сенсі ми говоримо про «барокову людину», яка у своїх життєвих цілях, почуттях, думках і поведінці відбиває неповторність нової доби; така людина стає персонажем мистецтва;
2) Загально мистецький стиль (стильова система) бароко, який відобразився в літературі, образотворчих мистецтвах, музиці й театрі;
3) Літературний напрям бароко, в який включають літературні явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).
Слово «бароко» походить від португальської назви «perrola barroca» (перлина чи мушля з перлиною незвичної, неправильної форми). Це слово почали вживати в Італії щодо архітектури і образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесанс. Як мистецтвознавчий термін «бароко» узаконили Якоб Буркхард і Генріх Вьольфлін у другій половині 19 століття. У 20 столітті термін «бароко» поширили на інші види мистецтва 17 століття – музику, літературу тощо.
Морально-філософська проблематика драми Кальдерона «Життя – це сон» і шляхи її художнього втілення. Барокове тлумачення поняття «долі» у п’єсі
Творчість Педро Кальдерона де ла Барки, безсумнівно, є вершиною не лише іспанської, а й європейської літератури доби бароко. його п’єси вражають і захоплюють не лише стильовою довершеністю, а й надзвичайною філософською глибиною і цілим спектром морально-етичних проблем. Саме у п’єсі «життя — це сон» акумульовано всю складність та багатозначність проблем, які постійно постають перед людиною і які вона будь-що прагне осягнути. Мотиви й образи цього твору мають складні зв’язки із тогочасним культурним контекстом і сягають своїм корінням древніх релігійних легенд, фольклорних сюжетів, філософських концепцій та конкретно-історичних фактів. Провідний мотив п’єси — усамітнення принца, виховання дитини поза зовнішнім світом.
Сюжет п’єси напружений і гостродинамічний, з багатьма несподіваними поворотами, що притаманне літературі бароко. Дія відбувається у вельми умовній Полонії (Польському королівстві), деякі персонажі (Росаура, Астольфо, Кларін) путі філософські проблеми: яким є місце людини у світі? Чим вона відрізняється від звіра і що робить людину людиною? Чи впливає людина на свою долю і як може це робити?
Сехисмундо на початку і наприкінці твору — це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти свій перший ліпший інстинкт або бажання), так і зовнішньо — не випадково він постійно з’являється у звірячій шкурі.
Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився на звіра, що його ув’язнили без вини, повіривши туманним віщуванням гороскопа? І саме це стало справжньою причиною, через яку жахливе пророцтво почало здійснюватися? Зло породжує зло: несправедливість : хто долі скорився, той за нею іде, а хто ні — того вона тягне за сооою силоміць»?
Проблема долі (фатуму) і її впливу на життя людини була втілена ще в міфах і здавна цікавила письменників. Так, сам Зевс боявся долі (згадайте троянський цикл і таємницю Прометея). Не втік від своєї долі й київський князь Олег, таки вбитий своїм «вірним товаришем» — бойовим конем («Повість минулих літ» Нестора Літописця і «Пісня про віщого Олега» О. Пушкіна).
Через усю п’єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й повинна долати не присуди долі, а саму себе — шляхом духовного й морального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий, «рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо: «…Хто змогти бажає / Свою долю, той розумним / терплячим бути має».
Твір на тему: «Життя – це сон» за однойменною п’єсою Педро Кальдерона
Педро Кальдерон вважається засновником нового літературного жанру: релігійно-філософської драми. У своїй п’єсі «Життя — це сон» він проявив себе ревним католиком, адже наголошував на зверненні бажань та прагнень людини до Бога, на необхідності упокорення людської гордині та інших негативних рис.
Людині, на думку драматурга, тільки здається, що її бажання та воля здатні якось змінити її долю, а насправді люди абсолютно безпорадні перед Божою волею. Тому життя людини ілюзорне і примарне, воно подібне до сну чи театру, а ніяк не реальності. Єдине, що залишається людям, — це приборкати свою бунтівливу вдачу і прийняти визначену наперед долю.
Очевидно, для драматурга важливо було показати, що життя на кшталт сну допомогло головному герою драми Сехісмундо морально очиститися. Усвідомивши, що все, чого можна досягти і отримати шляхом насильства примарне, герой збагнув, що насильство й зовсім зайве, що сприяло вибаченню ним батьків. Зробивши це, Сехісмундо дивовижним чином досяг слави і влади, про мізерність яких він ще донедавна розмірковував.
Драма Кальдерона наскрізь алегорична, тому взаємини між Сехісмундо і Басиліо можна вважати ідеальною моделлю взаємодії між людиною і Всевишнім. Окрім алегорій, у своєму творі драматург використовує тонку іронію, ще один поширений для доби бароко літературний прийом. Достатньо згадати поведінку Сехісмундо при першій появі у палаці, коли принц мало не збезчестив Росауру, погрожував Астольфо і викинув з вікна слугу. Це доводить, що в чіткі розрахунки можуть закрастися помилки, іноді досить небезпечні, як похибка в гороскопі, через яку король ледь не згубив свого сина. Сліпий через свою непохитну віру в знамення, Басиліо просто забув, що за християнським вченням світом править Боже провидіння, а ніяк не зірки:
«Ніхто не може долі відвернуть,
Бо все, як визначено, так і плине;
Те, чому буть, того нам не минуть,
І станеться, що статися повинне».
Водночас драма «Життя — це сон» — це соціальний твір, в якому становлення особистості головного героя, його моралі і власного «я» відбувається через усвідомлення людиною своєї відповідальності перед іншими. У своїй драмі автор запропонував якщо не програму формування ідеального короля, то принаймні повчальну картину його розвитку і самовиховання.
Філософські ідеї, які озвучують персонажі твору, втілені через уподібнення реальності та ілюзії, через зіткнення свідомості та підсвідомості. Через образ сну Кальдерон розкриває цілу низку тем. Це відносність життєвих цінностей, вини і спокутування, батьківського та васального обов’язку, честі та милосердя, волі і швидкоплинності часу, які тісно переплетені у драмі.
Проблематика та поетика драми «Життя це сон»
«Життя є сон» (1635)
Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади
Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.
Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.
Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.
Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.
В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.
Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:
Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья
Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья
Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.
Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.
Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.
Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти
В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.
Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.
Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».
Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.
Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».
Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.
Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.
Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.
Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»
С веселостью, и пышной, и беспечной,
Цветы проснулись утренней зарей.
Настала ночь, и вот, с холодной мглой,
Их сон объял, непробудимо вечный.
В них с золотом и с белизною млечной
Играла злость радужной игрой.
И тускло все. Вот лик судьбы людской.
Так много день уносит быстротечный.
С рассветом ранним розы расцвели
И умерли: в одной и той же чаше
И колыбель и гроб себе нашли.
Так точно мы, рожденные в пыли,
В единый день свершаем судьбы наши:
Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.