Проблематика та поетика драми «Життя це сон».

«Життя є сон» (1635)

Сенсу буття, свобода, вільний вибір, моральність, ідеальний правитель, смисл та призначення влади

Композиція: Три хорнади=три дня, що стосуються минулого, теперішнього та майбутнього країни. Розгалуженість композиції.

Хорнада І – зав’язка сюжету, окреслюється основна сюжетна лінія, інші колізії.

Хорнада ІІ – розвиток дії, любовної інтриги. Сехісмундо в палаці; Росаура, Астольфо.

Хорнада ІІІ – розв’язка всіх сюжетних ліній. Звільнення Сехісмундо, його суд.

В основі динамізму твору – тайна, події та ситуації швидко змінюються на протилежні.

Взаємодія образів сприяє розкриттю конфліктів:

Боротьба за владу: Сехісмундо-Астольфо, Естрелья

Любовні стосунки: С-Росаура, Росаура-Астольфо-Естрелья

Батько й син (людина та доля): Басіліо-С.

Питання честі: Росаура-астольфо, Росаура-Клотальдо.

Не смішний блазень Кларін –трагізм ситуації, існування людини у світі, неможливість уникнути долі. Виражає справжню сутність явищ, є маскою автора.

Риси барокової поетики у творі: Універсалізм; Динамізм; Емблематичність; Несправжність (театр, карнавал, маски); афористичність; Символіка та алегорії; Контрасти

В епоху Відродження на зміну подібним уявленням приходить відчуття нескінченності часу й простору, притім не десь у загробному світі, а в реальному житті на землі як би по горизонталі. Звичайно, і рай, і пекло не зникли з свідомості людини цієї епохи, але відчувши себе вперше не твариною жалюгідної, а владарем миру, людина ренесансної пори шукала раю на землі, прагнула увічнити себе у своїх справах. Таке відчуття нескінченності часу й простору не тільки зберігається та поглиблюється в епоху бароко: новітні відкриття в астрономії розширили межі навколишнього світу до космічних масштабів. Але при цьому простір і час знаходять як би тривимірність: поряд з горизонталлю земного життя знову дістає першорядного значення вертикаль раю й пекла.

Комедии о любви у Кальдерона — всегда «высокие» комедии. В них действуют только дворяне, в точном соответствии с принципами куртуазности и законами чести. Как бы ни была глубока страсть, сколь бы сильным ни было любовное чувство героев Кальдерона, речь их остается безупречно логичной и нередко излишне цветистой. Любовь у Кальдерона, как и всякая иная страсть, проверяется разумом. Если что-то и нарушает логику развития действия в его комедиях, то это вторжение в интригу сил, не зависящих от героев и принимающих обличие случая.

Еще дальше от традиций ренессансного театра отходит Кальдерон в своих «драмах чести».

Тема чести принадлежит к числу самых популярных в испанской литературе XVI—XVII вв. От средневековья в XVI—XVII столетия перешла идея чести, как «дара крови», принадлежащего дворянству от рождения и отгораживающего его от низших сословий.

Испанские гуманисты (Сервантес, Лопе де Вега) объявляют честь не наследственными дарами, а проявлениями человеческого достоинства, которое находит выражение в высоко нравственных поступках. Дон Кихот: «Каждый — сын своих дел». Лопе де Вега утверждает идеал «крестьянской чести».

Кальдерон же в своих «драмах чести» нередко отдает дань сословно-дворянским представлениям. Честь в этих пьесах уподобляется хрупкому сосуду, который «от малейшего движения может разбиться». Для того чтобы чести супруга было нанесено оскорбление, вовсе не обязательно жена должна изменить ему или даже замышлять измену — для этого достаточно одного лишь подозрения, ибо уже оно лишает супруга уважения со стороны окружающих и, следовательно, чести. В пьесе «Врач своей чести» жена и не помышляет об измене мужу, но из-за трагического стечения обстоятельств на нее падает тень подозрения. И тогда муж, не колеблясь, становится «врачом своей чести» и убивает жену. Герой не жесток, он жалуется, но действует так, ибо законы чести суровы и должны неукоснительно соблюдаться.

Кальдерон не удовлетворен дворянско-сословными представлениями о чести, ищет идеалы в раннем христианстве: Честь «достояние души», дарованное богом человеку, независимо от его происхождения, и посягать на нее никто не имеет права.

Такое толкование идеи чести особенно характерно для драм «Стойкий принц» (1628—1629) и «Саламейский алькальд» (1642—1644). В первой из них драматург повествует о героической жизни и мученической смерти португальского принца дона Фернандо, который, попав в плен к маврам, отказывается вернуть себе свободу ценой бесчестия друга, собственного бесчестия или бесчестия отчизны. Драматург, рисуя судьбу дона Фернандо, истолковывает ее почти как «житие святого», но сквозь религиозную оболочку здесь проступает высокая нравственная идея о чести как о чувстве уважения со стороны окружающих и о самоуважении, опирающихся на добродетельные поступки человека.

Монологи Фернандо из драмы «Стойкий принц»

С веселостью, и пышной, и беспечной,

Цветы проснулись утренней зарей.

Настала ночь, и вот, с холодной мглой,

Их сон объял, непробудимо вечный.

В них с золотом и с белизною млечной

Играла злость радужной игрой.

И тускло все. Вот лик судьбы людской.

Так много день уносит быстротечный.

С рассветом ранним розы расцвели

И умерли: в одной и той же чаше

И колыбель и гроб себе нашли.

Так точно мы, рожденные в пыли,

В единый день свершаем судьбы наши:

Я знаю, наконец, я смертен, И нет мгновений достоверных; По этой-то причине разум Устроил гроб и колыбель Похожими по внешней форме, Похожими по матерьялу. Когда кого-нибудь мы просим, Мы руки складываем так И поднимаем их; когда же Хотим мы что-нибудь отбросить, Мы то же делаем движенье, Но опускаем руки вниз. Когда рождаемся мы к жизни, То в знак того, что мир нас ищет, Он в колыбель нас принимает, Которая открыта вверх. Когда же презреньем или гневом Он пожелает нас отбросить, Он вниз тогда роняет руки, И тот же самый инструмент Меняет смысл при той же форме, И, сохраняя ту же сущность, Что было кверху колыбелью, То книзу превратилось в гроб. Так близко мы живем от смерти, Так тесно при рожденьи нашем Сливаются, черта с чертою, И колыбель и ложе мглы.

Бароко як напрям у літературі та мистецтві Европи 17 ст.

2. Соціокультурна ситуація у Європі 17 ст.

3. Світоглядні позиції бароко.

4. Специфіка естетики і поетики бароко.

5. Жанрова система барокової літератури.

Поняття «бароко».

«XVII століття» — не календарне поняття з 1600 по 1700 р., а визначення самостійної епохи, що має у різних країнах різні хронологічні рубежі. Це початок літератури Нового часу, наступного історико-культурного етапу після античності та Середньовіччя, перехід від середньовічної цивілізації, у рамках якої залишалася культура Ренесансу, до цивілізації нового типу.

У 17 ст. Європа вступає у нову культурно-історичну добу – вік Бароко. Поняття бароко включає в себе кілька значень:

1) Бароко як світорозуміння та світовідчуття, пов’язане зі специфічним розумінням світу і місця людини в ньому в новий історичний час, що прийшов на зміну Відродженню. В цьому сенсі ми говоримо про «барокову людину», яка у своїх життєвих цілях, почуттях, думках і поведінці відбиває неповторність нової доби; така людина стає персонажем мистецтва;

2) Загально мистецький стиль (стильова система) бароко, який відобразився в літературі, образотворчих мистецтвах, музиці й театрі;

3) Літературний напрям бароко, в який включають літературні явища, позначені бароковим стилем і світорозумінням (світовідчуттям).

Слово «бароко» походить від португальської назви «perrola barroca» (перлина чи мушля з перлиною незвичної, неправильної форми). Це слово почали вживати в Італії щодо архітектури і образотворчих мистецтв, щоб підкреслити відмінність нового стилю від стилю Ренесанс. Як мистецтвознавчий термін «бароко» узаконили Якоб Буркхард і Генріх Вьольфлін у другій половині 19 століття. У 20 столітті термін «бароко» поширили на інші види мистецтва 17 століття – музику, літературу тощо.

Источник

Драма П.Кальдероне Життя це сон як твір бароко

Описание: Кальдероне Життя це сон як твір бароко Зміст ВступТеоретична частина. Драма Життя є сон як твір бароко. ВисновкиСписок використаної літератури Вступ Творчість Педро Кальдерона де ла Барки безсумнівно сьогодні визнана вершиною не лише іспанського а й європейського бароко. Спочатку вони втілюються у вигляді певних стилів класичний ренесансний стиль маньєризм і за часів пізнього Відродження започатковують певні.

Дата добавления: 2014-06-18

Размер файла: 166.22 KB

Работу скачали: 80 чел.

Поделитесь работой в социальных сетях

Если эта работа Вам не подошла внизу страницы есть список похожих работ. Так же Вы можете воспользоваться кнопкой поиск

Драма П.Кальдероне «Життя це сон» як твір бароко

1. Епоха відродження основні риси

2. Основні особливості творів барокко та їх типові особливості

1.Життя та особливості творчості Кальдероне

2.Короткий зміст Життя є сон

3. Драма Життя є сон як твір бароко.

Висновки
Список використаної літератури

Метою нашого дослідження є розгляд драми Кальдероне «Життя є сон» як одного з видів літературних творів епохи барокко.

Обєктом дослідження виступає творчість Кальдероне в світі епохи відродження та літературних творів барокко.

Предметом дослідження є драма « Життя є сон» Кальдероне.

Основними методами дослідження є метод ситсемного аналізу драми на прикладі інших літературнихз творів епохи барокко.

1. Епоха відродження основні риси

У плані міжособистісних відносин епоха Відродження знаменує собою спробу повернення до культури совісті, перехід від общинно-групового типу соціальної регуляції до особистісного. Із зародженням універсальних за своєю природою буржуазних відносин зростає соціальна значущість індивіда, ступінь його по-ведінкової автономії. Індивід вивільняється від станових уз, які в середньовічну епоху робили його елементом певного людського конгломерату; поступово виходить з-під прямого контролю стану, до якого раніше належав. Якщо для середньовічного індивіда саме слово «свобода», яке звичайно вживалося в множинному числі, означало привілей належати до якоїсь системи, що гарантувала йому захист від «чужих», то тут він усе частіше опиняється в ситуації, яка вимагала від нього самостійно вирішувати свою долю.

Усвідомлення індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення, поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, також категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший простір для реалізації своїх можливостей.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування християнсько-аскетичної ідеології настала моральна реабілітація людини, обґрунтування безмежних можливостей її творчості та вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто «раба Божого», істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, у якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.

Рис.1. Періодизація італійського Відродження

Реабілітація природи привела і до реабілітації природи людського тіла. На противагу релігійним уявленням про нього як про «темницю душі», «осередок гріха» воно постає як джерело радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Людина розглядається як творець, подібний Богу, і навіть перевершує його. Впевнена у своїх силах особистість ренесансного типу вже не потребує релігійних, надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу, а й принижували її гідність.

Відмітні риси доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З’являється цікавість до античної культури, відбувається ніби її «відродження» — так і з’явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з’явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби були характерні ясність естетичного мислення, простота і конкретність.

У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження їх називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до пізнання всього, що пов’язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини радіти й бути щасливою у цьому, земному житті.

Центральною постаттю епохи був митець, який виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами.

2. Основні особливості творів барокко та їх типові особливості

Культура бароко позначена тяжінням до:

Захоплення ускладненою формою, химерним, дивним виявилося у барокових письменників у нанизуванні метафор, порівнянь, антитез, зверненні до фігурної поезії, акростихів-віршів, у яких перші літери кожного рядка утворюють слово або речення; мезостихів — поезій, всередині яких приховано якесь особливе значення, найчастіше ім’я адресата; буриме — літературної гри, суть якої — написання жартівливих віршів-експромтів на заздалегідь визначену тему або відповідно до наперед визначених рим. Усе це підпорядковується завданню вразити, здивувати читача. Звідси — незвичайний вигляд віршів: у формах хреста, колони, ромба, зірки, серця тощо. Усі ці художні засоби декоративно прикрашають твір, роблять його пишним, химерним, монументальним.

Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко — це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе. Так, ліричний герой А. Ґріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів’яне.

Часто-густо дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії — один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності — реальна і містифікована — співіснують і в кальдеронівській п’єсі «Дама-невидимка». Нерідко Всесвіт тлумачиться в бароко як мистецький твір. Звідси — поширені барокові метафори : «світ-книга» і «світ-театр».

Поетика бароко

Рис.2. Ключові постаті в літературі барокко

Висновки до 1 розділу

Б ароко (італ. barroco — дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII—XVIII ст. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Побутує думка, що першим щодо літератури термін «бароко» використав Ф. Ніцше, який писав про барочний стиль грецького дифірамба і красномовства. У 1888 році швейцарський вчений Генріх Вельфлін опублікував книгу «Ренесанс і бароко».

Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ — поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі. У них бореться дух і плоть, «високе» і «низьке», жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм.

1.Життя та особливості творчості Кальдероне

Педро Кальдерон де ла Барка, іспанський драматург, народився 17 січня 1600 року и Мадриді. Він належав до давнього, але збіднілого дворянського роду. Навчався в коледжі й у Саламанкському університеті.

Від початку 1620-х років став відомим у Мадриді як автор п’єс для театрів, а з 1625 р. повністю віддався літературній діяльності.

У 1637 році його прийняли до лицарського ордену Сантьяго. У 1638 та 1640 роках Кальдерон брав участь у воєнних діях, що їх вела Іспанія. Після смерті своєї коханої та неповнолітнього сина в 1651 році став священиком і отримав почесну посаду придворного капелана при королівському дворі, продовжуючи при цьому писати п’єси.

Помер драматург 25 травня 1681 року.

Педро Кальдерон де ла Барка як драматург представляє школу Лопе це Вега. Але, на відміну від свого попередника, Кальдерон призначав свої п’єси для постановки не так у невеликих театрах на міських вулиці! х, як у придворному театрі, де можна було використовувати складну техніку й пишні декорації, різноманітні світлові ефекти й музичний супровід. Пізні п’єси Кальдерона більше нагадують оперу, ніж драматичну виставу.

Основна тема творчості Кальдерона — суперечність між людською Юлею та провидінням, з одного боку, свободи особистості та вимог суспільства, з іншого. Людина у Кальдерона вільна й залежна водночас.

Жанрова приналежність творів Кальдерона різноманітна: серед них є «комедії інтриги», «драми честі», народно-героїчні, релігійні драми, драми на міфологічні й історичні сюжети.

Найвідоміша п’єса Кальдерона «Життя — це сон» (1635?) включає є елементи релігійно-філософської драми, драми честі й навіть комедії інтриги (характерний мотив: жінка, переодягнена чоловіком, переслідує невірного коханця). У ній Кальдерон намагається знайти відповіді на питання: що таке людина і як вільно вона може вирішувати свою долю, яким має бути «досконалий правитель», завдяки якому в світі, де діють різноспрямовані сили, все-таки підтримується мир і злагода? Головний герой драми, принц Сехизмундо, за наказом свого батька, з дитинства був ув’язнений у вежі, спорудженій у глухому й недоступному для людей місці. Батько, король-звіздар Басиліо, повірив у пророцтво зірок, за яким його новонароджений син повинен був стати тираном. Коли Сехизмундо виріс, батько, вирішивши перевірити правдивість пророцтва, наказав приспати сина й перенести його до палацу, наділивши його на якийсь час королівською владою. Але до ролі правителя Сехизмундо не був готовим. Здобувши довгождану свободу, він почав поводитись, підкоряючись винятково своїм інстинктивним бажанням, знищуючи все, що стоїть на заваді їх здійсненню. Тоді слуги Басиліо знову приспали його й перенесли назад у вежу. Він не в змозі був зрозуміти, де проходить межа між його реальним існуванням і сном. Усвідомивши на власному досвіді істинність думки про те, що «життя — це сон», Сехизмундо духовно перероджується і стає готовим до того, щоб гідно зіграти роль короля, яку йому наяву, а не уві сні пропонують повсталі піддані Басиліо. Зійшовши на престол на хвилі народного гніву, Сехизмундо жорстоко придушив повстання, стримав власні бажання, відмовився з державних міркувань від одруження з коханою дівчиною й помирився з батьком. Так у світі відновлюється порядок, якого найбільше бажали сучасники Кальдерона.

Переродження героя полягає в тому, що він розуміє необхідність відмовитися від спокус земного життя задля життя вічного. В останньому своєму монолозі він говорить [13;c.84] :

Отже, я переконався

В тому, що все щастя людське,

Зрештою, як сон, минає,

І я хочу скористатися

Щастям тим, що час дарує.

(Перекл. М. Литвинець)

У драмі «Життя — це сон» втілилися художні особливості барокового мистецтва: підкреслена контрастність, яка втілюється передусім у протиставленні (палац — вежа; людина — звір; свобода — неволя тощо); пишна, навіть надмірна метафоричність, яку бачимо, наприклад, у монолозі

Росаури на початку твору:

Який примчався вітрові до пари,

Безлуска рибо і безкрилий пташе,

Мій коню, в шалі тому

По лабіринту плутанім, крутому

Цих скель стрімких і голих

Летиш крізь зарості, немов на сполох?

(Перекл. М. Литвинець)

У цій драмі авторові вдалося виразити з надзвичайною глибиною не лише свої переконання, а й світогляд усієї епохи, яку він представляв. У ній утверджується характерна для доби бароко думка про минущість земного життя.

Кальдерон, безумовно, — талант значно меншої яскравості, ніж Лопе де Вега. Йому далеко до тієї високої реалістичної майстерності, якої досяг його попередник, однак він змусив зазвучати такі струни у своїй поетичній лірі, які на той час більше за все хвилювали його сучасників.

Кальдерон, щойно з’явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя — миттєве, роки — всього лише мить, від колиски до могили — тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить.

Дон Педро Кальдерон де ля Барка народився у Мадриді 17 січня 1600 року у родині незаможного дворянина, змушеного через бідність працювати у Раді (міністерстві) з фінансів. Початкову освіту Кальдерон отримав у єзуїтській колегії у Мадриді. Після її закінчення продовжив освіту в університетах Алькала і Саламанки, де вивчав богослов’я, схоластику, філософію і право. Але схоластичні вправи не викликали, вочевидь, особливого захоплення у темпераментного молодого іспанця і, закинувши навчання, близько 1619 року він повернувся до Мадрида з тим, щоб знайти справжнє своє покликання, яким, починаючи з цього часу на все життя, стане для нього театр, сцена.

Протягом 1640—1642 років Кальдерон брав участь у війні Іспанії проти Франції, а також у придушенні повстання в Каталонії. Є відомості, що в архівах навіть зберігається документ, який засвідчує мужність та хоробрість Кальдерона, виявлену у ході цих кампаній.

З 1651 року, паралельно до театральної, Кальдерон робить і церковну кар’єру. Він приймає сан священика, а ще через деякий час отримує посаду почесного капелана (духівника) короля Філіппа IV.

Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п’єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).

Світські п’єси, які складають основну частину драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:

3. Морально-філософські, релігійні драми (у цих драмах знайшли свій яскравий вираз і далеко неоднозначну інтерпретацію основні ідейні постулати та релігійно-філософські проблеми епохи контрреформації та бароко). У цих драмах відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальлерона та його сучасників. До цього типу належать п’єси Кальдерона «Стійкий принц» (1628), «Поклоніння хресту» (1630—1632), «Чудодійний маг» (1637), «Чистилище святого Патрика» (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п’єса європейського бароко — морально-філософська драма «Життя — це сон».

2.Короткий зміст « Життя є сон »

У середині XX ст. Микола Лукаш переклав українською монолог Сехисмундо з першої хорнади п’єси. На честь 400-ліття з дня народження іспанського драматурга ( 2000 ) Михайло Литвинець здійснив повний переклад твору.

Фабульний зміст п’єси досить простий. У відповідності до астрологічних пророцтв, Сехізмундо, який народився у сім’ї польського короля Базиліо, повинен в майбутньому стати страшним і зловісним тираном. Його свавільні і необдумані вчинки мають привести до загибелі польської держави і смерті батька-короля.

Поразмыслив, я понял ясно.

Что будет принц Сехизмундо

И нечестивым монархом,

Под властью коего станет

Королевство добычей раздоров.

Школой измены чёрной.

Академией всех пороков.

А он, влекомый безумьем.

Сжигаемый гневом и страстью,

И на меня поднимет

Руку, и пасть заставит

Короля к стопам его сына

(О чём о стыдом говорю я!)

и станут мои седины

ковром под его шагами.

Щоб якось запобігти цій страшній біді, король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу, до якої він і помістив свого сина і де той зростав, перебуваючи на правах справжнісінького в’язня.

Коли ж Сехізмундо досяг юнацького віку, батько вирішив пересвідчитись у тому, чи правду віщували йому зорі.

Себя тепер царём увидев,

И вновь потом — в тюрьме,

что это был лишь сон,

И если так он будет думать,

Не ошибётся он, Клотальдо,

Затем, что в этом мире каждый.

Живя, лишь спит и видит сон.

За наказом короля Сехізмундо дали снодійного, після чого переодягли його у вбрання принца і перенесли до королівського палацу. Після пробудження Сехізмундо— вже у ролі принца-спадкоємця. який має керувати батьківським королівством, — починає вести себе надзвичайно безвідповідально і просто нестерпно. За півдня, проведених у палаці, він встиг пересваритися мало не з усіма, хто траплявся на його шляху. Він виявив неповагу до жінки, одного з придворних викинув з вікна і дійшов до того, що почав погрожувати навіть власному батькові.

Меня ты, — будучи царём,

— К себе не допускал бездушно.

Ты для меня закрыл свой дом,

И воспитал меня, как зверя,

И как чудовище терзал,

И умертвить меня старался.

И что ж мне в том, что ты сказал.

Я человеком быть хочу.

А ты стоишь мне на дороге.

Переконавшись, таким чином, у справедливості пророцтва, король наказує таким же способом повернути Сехізмундо до його в’язниці і після того, як він знову прокинеться, переконати його, що все, пережите ним, відбувалося не насправді, а уві сні.

Усі наступні роки свого життя Сехізмундо приречений бути у в’язниці.

0, небо, я узнать хотел бы,

За что ты мучаешь меня?

Какое зло тебе я сделал?

Впервые свет увидев дня?

Но раз родился, понимаю,

В чём преступление моё:

Твой гнев моим грехом оправдан,

Грех величайший — бытиё.

Тягчайшее из преступлений— родиться в мире.

У боротьбі проти короля Сехізмундо перемагає, але на цей раз свій гнів обертає на милість і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца Астольфо, який намагався посісти його місце на батьківському троні. Таким чином, Сехізмундо повністю підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної волі і з тирана перетворюється на ідеального правителя.

У подієвому розвитку змісту п’єси ми не знайдемо якихось несподіваних і стрімких сюжетних зламів, гострих перипетій чи складного розгалуження дії. Фабула п’єси, її подієвий ланцюжок розгортається спокійно і рівно, хоча, з іншого боку, дія п’єси не розслаблена і сконцентрована таким чином, щоб читач чи глядач не втрачав інтересу до її змісту. Логічно врівноважена і композиція п’єси, яка поділяється на три частини-дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап».

Композиція п’єси внутрішньою логікою свого розвитку приведена у відповідність із трьома якісно відмінними, послідовними «етапами» духовної еволюції головного героя. У 1-й хорнаді образ Сехізмундо розкривається в атмосфері пристрасних і гнівних думок та почуттів, пов’язаних з його вимушеним ув’язненням. У 2-й хорнаді, дія якої пов’язана з «експериментом» Базіліо і перенесенням принца до королівського палацу, Сехізмундо постає в образі людини, яка повністю віддається на волю своїм розбурханим пристрастям і необдуманим та свавільним рішенням. У 3-й хорнаді, знову ув’язнений і знову повернутий до вежі, Сехізмундо змальований у процесі внутрішнього боріння і перемоги над власними душевними сумнівами і коливаннями.

Ще з часів Софокла (згадаймо хоча б його трилогію про безталанного Едіпа та його дітей) фінали драматичних творів, у яких люди є маріонетками, прив’язаними до мотузок, що тримає у своїх руках невблаганна зла доля, завше закінчувалися безвихіддю. Кальдерон знаходить інше продовження: здавалося б, непримиримі вороги, Сехізмундо і Базіліо, порозумілися. Треба зрозуміти голос Кальдерона-християнина: хіба може бути інакше, якщо люди почують Божий голос? Хіба не настане примирення ворогів, якщо вони зрозуміють, що однаково винні перед Богом? Хіба не огорне їхні душі й не зігріє почуття всепрощення, якщо вони зрозуміють, що життя, в якому вони ворогують, заздрять, ненавидять, принижують, страждають, сумують, є сон, а справжнє вічне життя попереду, і яким воно буде, вирішувати Богові?

Так сдержим же свирепость

И честолюбье укротим,

И обуздаем наше буйство,

Ведь мы, быть может, только спим.

Да, только спим, пока мы в мире

Жить сновиденьем каждый час.

Мне самый опыт возвещает:

Мы здесь до пробужденья спим.

Спит царь и видит сны о царстве,

И грезит вымыслом своим.

Среди своей дремучей мглы,

Как ветер, лживые хвалы.

Кто ж хочет видеть этот сон,

Когда от грёзы о величье

Он будет смертью пробуждён?

И спит богач, и в сне тревожном

Богатство грезится ему.

И спит бедняк, и шлёт укоры.

Во сне уделу своему.

И спит, обласканный успехом,

И обделённый — видит сон.

И грезит тот, кто оскорбляет,

И грезит тот, кто оскорблён.

И каждый видит сон о жизни.

И о своём текущем дне.

Хотя никто не понимает,

Что существует он во сне.

Сам мотив життя як сну — один з вузлових мотивів барочної естетики. П’єса «Життя — це сон» у багатьох відношеннях, що торкаються як проблематики, так і поетики твору, — є взірцевою драмою барокового мистецтва.

Сехисмундо часто порівнюють із Гамлет о м. У Шекспіра й Кальдерона виведені герої-мислителі, дія в обох добутках переважно будується на русі думки. Обоє принца зіштовхуються з ворожою долею, з «трагічним станом миру», по термінології Гегеля, обоє болісно не приемлют несвободу. Але Гамлета більше зсего терзає зло, що панує в навколишньої жшни, С. же доходить висновку, що найстрашніше – зло, що живе в нас самих. Майбутній владар країни, як і будь-яка людина, повинен насамперед навчитися панувати над собою. Лютий бунтар проти неволі, переборюючи в собі егоїстичне свавілля, усвідомить, що воля невіддільна від строгих зобов’язань і що вирішальний крок до справедливості – здатність самому бути справедливим і великодушним сдругими.

3. Драма « Життя є сон» як твір бароко.

Кальдерон, безумовно, — талант значно меншої яскравості, ніж Лопе де Вега. Йому далеко до тієї високої реалістичної майстерності, якої досяг його попередник, однак він змусив зазвучати такі струни у своїй поетичній лірі, які на той час більше за все хвилювали його сучасників.

Кальдерон, щойно з’явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя — миттєве, роки — всього лише мить, від колиски до могили — тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить.

Протягом 1640 — 1642 років Кальдерон брав участь у війні Іспанії проти Франції, а також у придушенні повстання в Каталонії. Є відомості, що в архівах навіть зберігається документ, який засвідчує мужність та хоробрість Кальдерона, виявлену у ході цих кампаній.

Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п’єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).

Композиція п’єси внутрішньою логікою свого розвитку приведена у відповідність із трьома якісно відмінними, послідовними «етапами» духовної еволюції головного героя. У 1-й хорнаді образ Сехізмундо розкривається в атмосфері пристрасних і гнівних думок та почуттів, пов’язаних з його вимушеним ув’язненням. У 2-й хорнаді, дія якої пов’язана з «експериментом» Базіліо і перенесенням принца до королівського палацу, Сехізмундо постає в образі людини, яка повністю віддається на волю своїм розбурханим пристрастям і необдуманим та свавільним рішенням. У 3-й хорнаді, знову ув’язнений і знову повернутий до вежі, Сехізмундо змальований у процесі внутрішнього боріння і перемоги над власними душевними сумнівами і коливаннями.

Театралізована християнська проповідь — саме так можна охарактеризувати драму Педро Кальдерона «Життя — це сон» — мала навернути на шлях істини, шлях смирноти, благочестя, любові до ближнього, терпіння, доброчинності «блудних овець», які нехтували заповідями Божими. Чи досягла вона мети? Можливо. Або, принаймні, частково. З упевненістю можна сказати, що Кальдеронові зерна песимізму проростали в серцях його сучасників і змушували замислюватися над вічними проблемами, котрих часто не помічали або не хотіли помічати невиправні оп-тимісти. Здається, саме цього песимізму бракувало деяким митцям бароко, й «ау-тос» Кальдерона були необхідною противагою на терезах життя.

У Кальдерона подвоєння основної драматичної ситуації значиме: у бароковому світосприйманні драматурга найвищою цінністю є іпостась людини державної», яка одержала моральну перемогу над собою. «Життя — це сон» припускає здатність людини осмислити свої особисті вимоги в контексті світового й державного буття й визнати їх «мізерність», навіть стосовно любові до Росаури. У контексті твору Кальдерона доцільно говорити про особливості барокового оптимізму, оскільки в драматурга проблема індивідуума — державної особи —; включає екзистенціальну й космічну проекції: принц виконує свої державні справи ціною свідомої відмови від якихось аспектів свого індивідуального розвитку.

Висновки до 2 розділу

Кальдерон не розглядає долю героя як безглуздо визначену, він схильний убачати строгу закономірну обумовленість у логіці буття людини вже не в реально-побутовому світі, а в системі макрокосму. Письменник відкидає ідею абсолютної залежності особистості від контексту буття. Теза про людину — драматична в п’єсі Кальдерона. Ідея позаособистісної зумовленості буття людини у Кальдерона тяжіє до морально-філософської позиції знаменитого ренесансного мислителя Л. Б. Альберті, що замислювався над всесиллям фортуни й шукав їй протидії у внутрішньому світі особистості.

Логічна струнка архітектоніка драми заснована на зіставленні двох контрастних, принципово несхожих варіантах життєвої позиції Сехисмундо (відповідно — в другому й третьому актах). їхнє співвідношення програмне, автор явно віддає перевагу продуманим діям Сехисмундо, який пізнав «істину життя» й відкидає іпостась «принца нерозумного». Літературознавці часто зазначають, що автор засуджує бунт, емоційний протест як справедливу відплату за беззаконня й засіб впливати на дійсність. За Кальдероном, який бачив головне завдання твору в тому, щоб художньо втілити програму становлення зразкового монарха, ефект Сехисмундо руйнівний: він згубно впливає на долі підданих (Росаури, вихователя) і близьких (батька). Епізод випробування принца владою дозволяє зрозуміти глибину моральної відповідальності, яку автор покладає на владну особу. Постановка проблеми державності в п’єсі сполучає монархізм (наприклад, епізод покарання солдата) з войовничим демократизмом. Такими є епізоди народного повстання, введення яких вказує на те, що держава не має споконвічної недоторканності божественного інституту й має потребу в удосконаленні; переваги державного діяча полягають, на думку Кальдерона, в смиренності індивідуалістичних афектів і пристрастей, відмові від згубного для навколишніх деспотизму.

За Кальдероном, якщо вже людина живе для того, щоб страждати, то мусить робити це гідно. Тому його називають «поетом честі». Світ жахливий, світ ворожий людині. Вона нікчемна, страждає, стогне. Ані жалощів, ані допомоги, ані співчуття не знайде людина на цьому світі. Вона у тому, що людина народилася недосконалою і живе на землі егоїстично заради примарної насолоди. Усі прагнуть здобути особисте щастя, поспішають, борються, шукають, а таке життя — безумство, помилка. Найкраща мить у житті, мить радощів, щастя — це лише мінлива бульбашка в калюжі, жорстока самоомана.

Творчість Кальдерона — не лише значний етапу розвитку мистецтва бароко. Іспанський драматург набув широкої популярності й впевнено посів місце серед класиків європейської літератури. Перевірено часом твердження про вплив Кальдерона на інші періоди в історіїлітератури. Ми вже відзначали його внесокурозви-ток поезії російських символістів. Потрібно також сказати, що постановки його п’єс здійснював Гете. Через кілька уроків, вивчаючи творчість цього німецького митця, ми говоритимемо про помітний вплив «чарівного мага» Кальдерона на задум «Фауста». Серед європейських поетів, що перебували під впливом Кальдерона, слід назвати Персі Біш Шеллі, Юліуша Словацького, Вільгельма Кюхельбекера.

У наші дні виявленням незгасаючого інтересу до драматурга XVII століття є не лише те, що постановки його творів можна побачити на сценах різних театрів світу (у Києві твір Кальдерона на театральній сцені поставив режисер Сергій Приходько), а й бажання сучасних поетів по-новому переосмислити літературні надбання минулого.

1. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы 17-18 вв. Учебник для студентов пединститутов.- 2-е издание, дораб. [Текст] / С.Д. Артамонов // М.: Просвещение, 1988. – С. 22-34.

2. Бароко: портрет доби [Текст] // Зарубіжна література. – 2009. – №26. – С. 4-16.

3. Безрядина Е.В. ХVII век: от барокко к классицизму [Текст] / Е.В. Безрядина // Искусство в школе. – 2007. – №2. – С. 25-32.

5. Биков І.Ю. Шедеври архітектурного бароко [Текст] / І.Ю. Биков // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – №6. – С. 51-52.

6. Девдюк // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2005. – №8. – С.2-4.

7. Девдюк І.В. Бароко і класицизм: спільне та відмінне [Текст] / З літератури європейського бароко [Текст] // Зарубіжна література. – 2009. – №27. – С. 5-18.

8. Закович М.М.. Культурологія: зарубіжна та українська. Навчальний посібник. К.: Знання, 2007.- 240с.

9. Кальдерон П. Життя – це сон [Текст] // Тема. – 2000.– № 1.– С. 44-60.

12. Лаптев В.И. Барокко от Микеланджело до Гварини (проблема стиля): учебное пособие для студентов вузов. [Текст] / В.И. Лаптев.– М.: Искусство, 1996.– 576 с.

13. Макаров А.І. Світло українського бароко. [Текст] / А.І. Макаров. – К.: Мистецтво, 1994.- с. 273.

14. Мележик В.Н. Бароко як культурний стиль [Текст] / В.Н. Мележик // Зарубіжна література. – 2004. – №43. – С. 1-6.

17. Ніколенко О.М. Літературні епохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В. І. Мацапура // Тема. – 2004. – №1. – С. 2-28.

18. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVІІ – ХVІІІ століть: Посібник для вчителя [Текст] / О.М. Ніколенко – Х.: Веста, 2003. – С. 7-65.

19. Новак М.Н. Українське бароко [Текст] / М.Н. Новак // Сучасність. – 2006. – № 10. – С. 111-119.

23. Столковська Т.О. Бароко: краса перлини неправильної форми. Бачення світу та людини ХVII століття [Текст] / Т.О. Столковська // Зарубіжна література в школі. – 2007. – №18. – С. 18-23.

Українська та зарубіжна культура [Текст] / за ред.. М.Н. Заковича. – К.: 2000, – 632 с.

25. Українське бароко [Текст] // Хроніка 2000. – 2005. – № 63-64. – С. 531-536.

Источник