Проблеми поеми сон шевченко
Проблематика поеми сон шевченка
Поема “Сон” Т. Шевченка: скорочений виклад, аналіз, цитати про твір
Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.
Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).
Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.
Проблематика:
• Самодержавство
• Кріпосництво
• Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.
До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.
Композиція будується таким чином:
1. Філософський вступ.
2. Зображення України.
3. Каторга в Сибіру.
4. Царські палати.
5. Набережна Неви.
6. Столиця зранку.
7. Другий прийом у палатах.
Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.
Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує..
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.
Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті.
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень.
Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить.
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура. ура. ура! а-а-а…»
Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…
Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).
“Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.”
Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:
…землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:
Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь…
Цитати
сміливий маніфест слова проти темного царства
Поема “Сон” Т. Шевченка: скорочений виклад, аналіз, цитати про твір
Своїй поемі “Сон” Т. Шевченко дав жанрове визначення комедії, тим самим спрямовуючи читача на очікування чогось комічного – аж до абсурду. Незважаючи на нібито нереальність описаних у поемі сцен (і невидимість ліричного героя, і сцена “генерального мордобитія”), всі ці сцени зображують тогочасну дійсність, є відображенням типових явищ. Ця “типовість” дозволяє говорити про те, що поема написана в стилі реалізму.
Жанр: сатирична поема (перша в Україні політична сатира).
Тема поеми: зображення суті самодержавного режиму.
Проблематика:
• Самодержавство
• Кріпосництво
• Аморальність земляків-перевертнів, які відцуралися всього українського.
До художніх особливостей поеми належить використання різноманітних видів комічного, про які йдеться в окремій статті.
Композиція будується таким чином:
1. Філософський вступ.
2. Зображення України.
3. Каторга в Сибіру.
4. Царські палати.
5. Набережна Неви.
6. Столиця зранку.
7. Другий прийом у палатах.
Сюжет поеми найкраще аналізувати за місцями, які відвідує ліричний герой у своєму сні.
Поема починається із філософського зачину, у якому наявна гірка іронія:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить.
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Філософські роздуми перериваються несподіваним зізнанням ліричного героя:
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Героєві сниться сон: він отримує здатність літати і піднімається в небо, слідуючи за совою – популярним у творчості Шевченка образом, який символізує похмурість, розпач, відчай.
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Перше місце, над яким пролітає ліричний герой – закріпачена Україна. Спочатку він бачить тільки “райську природу”, але пізніше, придивившись, бачить бідність, кріпацтво, голод і смерті:
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує..
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Ліричний герой продовжує свою мандрівку і летить до Сибіру, де бачить каторгу. Де серед злодіїв, убивць – “цар волі”, тобто революціонер, покараний за спротив цірській владі.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Наступне місце, до якого прибуває ліричний герой, – Санкт-Петербург:
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Герой потрапляє на царський парад, лякається, думаючи, що це пожежа, і раптом бачить “землячка” – українця-перевертня, який пропонує йому увійти в царські палати, заплативши за це. Ліричний герой стає невидимим і проникає до царського палацу:
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Слід звернути увагу на описи сановних осіб – царя і цариці, на їх саркастичне змалювання. Портрет цариці взагалі подано карикатурно: небога, мов опеньок засушений, сердешне, хита головою.
Опис чиновництва – не менш карикатурний; Т. Шевченко висміює підлабузництво чиновної верхівки і втрату гідності:
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті.
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень.
Наступну сцену І. Франко влучно назвав “сценою генерального мордобитія”:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить.
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура. ура. ура! а-а-а…»
Ліричний герой іде з палат і опиняється на набережній Неви. Тут він бачить пам’ятник Петру Першому, поставлений Катериною Другою. Споглядання пам’ятника будить болючі роздуми про історію України:
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує — от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…
Ліричний герой чує тихий спів, а потім слова, із яких стає зрозуміло, що це голос наказного гетьмана Павла Полуботка – опального гетьмана, який захищав українські інтереси, за що був тяжко покараний і помер в казематах Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург).
“Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.”
Вранці на вулицях Санкт-Петербурга ліричний герой спостерігає й “землячків” – українців, які, вивчившись, приїхали сюди:
…землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Ліричний герой повертається до царських палат, де й відбувається кульмінація твору:
Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь…
Цитати
сміливий маніфест слова проти темного царства